Щоб боротись за своє

 

У розпуці і тривозі

Іде доля по дорозі.

Іде доля та й журиться,

Що їй порох не куриться.

Не куриться під ногами,

Бо прибитий він сльозами

Матерів, що разом з нами

Ревно плачуть за синами.

Плаче Горинь, плаче Стрипа,

І Дніпро тихенько хлипа.

– Що ж ти, Дніпре наш ревучий,

Не розіб’єш свої кручі

Та не вийдеш з берегів,

Щоб розбити ворогів?

Хтось твою паплюжить славу,

Топче чоботом державу.

Де твоя козацька сила,

Що Європу боронила?

Де твої відважні хлопці,

Славні хлопці-запорожці?

Чом за край свій не вступились?

Чи в них шаблі притупились?

Чи рушниці поламались?

Чи в них коні застоялись?

– Наші коні осідлані

І рушниці націлені,

Наші шаблі нагострені,

Не судилися гості нам.

Та я хлопцям би не радив

Йти з шаблями проти градів,

Бо нова сучасна зброя

Жде сучасного героя.

Та чим зможу, допоможу.

Сили воїнів помножу.

Впаде сотня – дві воскресне.

Та ще воїнство небесне.

Бачить Бог з ясного неба,

Що чужого нам не треба.

Сила в нас і розум є,

Щоб боротись за своє.

 

Поміркуємо…

 

Вечір виглянув із зарості

І відбився у воді.

Музи теж не люблять старості,

Хоч самі й немолоді.

Все їм хочеться веселощів,

Хороводів і танків,

Ну, а потім хмелю, хмелю ще

І лаврових всім вінків.

А в старих лиш тільки спогади.

А бува, що й до плачу.

За свої літа черемхові

Я з процентами плачу.

Дорікнула своїй музі:

– Чом ти, музо, не така?

Чом нема у тебе друзів

І лаврового вінка?

– Мої друзі на Парнасі.

А вінки – то не мені.

Веселитись не на часі,

Коли хлопці на війні.

Ми з тобою поміркуємо…

Та й зняла своє пальто.

– Може, разом помандруємо

Аж туди, аж на АТО.

– Ми з тобою? Боже праведний!

Та який із нас хосен?

– Думаєш, не треба правди їм?

Ані віршів, ні пісень?

Ми удвох багато можемо.

А пісні завжди на часі.

А коли ми переможемо,

То зберемось на Парнасі.

Не для танців, а для суду

Тих, хто тяжко завинив.

Я сама судити буду

Тих, хто край не боронив.

 

Ніхто вже їх не зупинить

 

Через дні, місяці і роки,

У майбутньому від сьогодні

Ми невпинні чуємо кроки

Небесної сотні.

Вони йдуть по зірках і по небу

І дивляться зверху на землю.

Вони мають таку потребу,

Бо ж загинули не даремно.

Вони стежать за нами пильно

І здивовано мружать очі.

Боже наш, милосердний, всесильний,

Що ти їм вготував, наш Отче?

Ми продовжимо нашу дорогу,

Хоч вона трудна, але чесна.

Й крокуватиме з нами в ногу

Та невидима сотня небесна.

І якщо хтось в ногу не йтиме,

І якщо хтось збочить чи схибить,

Стануть обіч живі побратими,

І ніхто вже їх не зупинить.

 

І тоді народиться пісня

 

Не про те ти пишеш, мій друже,

І співаєш не те, якщо чесно.

Співай про сотню небесну,

Якщо серце твоє не байдуже.

Вони ще не нагороджені,

Пісні ще про них не написані,

Під зорями не народжені,

Вітрами не наколисані.

Розірви своє серце навпіл

І з нього дістань жарину,

Що зігріє тебе і освітить

Таїну всіх твоїх поривань.

При такій незвичайній лампі

Ти подумаєш про Україну.

І дослухаєшся до світу

І до народних страждань.

І тоді народяться вірші,

І тоді народиться пісня,

Велична і горда пісня

Зазвучить для чужих і своїх.

І ту пісню всі заспівають.

Хай почують хлопці, хай знають,

Що на землі українській

Ми пам’ятаємо їх.