Перекотиполе
Мене твоя не гріє похвала,
Ані душі, ні зболеного тіла.
Дружиною я стати не могла,
Коханкою я бути не хотіла.
А ти хотів, щоб ми були удвох.
– Тебе не скривджу я і не зневажу.
– Не можу. Гріх той не простив би Бог.
Належиш іншій. Я її не вражу.
– ЇЇ я не люблю. Люблю тебе.
Її я не любив, либонь, ніколи.
І засмутилось небо голубе.
– Любов однак не перекотиполе.
Ще вчора ти обожнював її,
Мене сьогодні кличеш до любові.
Коли ж правдиві ті слова твої?
Кого спокусиш завтра до підмови?
Твої слова… Чи ти їм віриш сам?
Чи хочеш лиш, щоб вірили їм інші?
Іди, тобі руки я не подам.
Навіщо ж я пишу про тебе вірші?..
Жіночий біль, жіноча самота,
Жіночі сльози, сіра порожнеча…
Не треба слів. За ними пустота.
Хай їх поглине той безтямний вечір…
Якби не зима
Я сховаю свій біль у сумні свої очі,
Своє серце затисну в малий кулачок.
Я зізнатись не хочу і вірить не хочу,
Уникаю брутальних людських балачок.
Заблудилось життя у твоєму зеніті.
Ти шукав собі кращого і не знайшов.
Щось не склалось у нас, та живе ще на світі
Нерозтрачена наша велика любов.
Я давно не літаю, буденністю скручена,
Та люблю цей примарний оманливий світ.
Ходить осінь моя, золота і засмучена,
І несе мої квіти до інших воріт.
Може скажуть мені, що я надто наївна,
Що шукаю любові я там, де нема.
Розлучилися ми, та любов тобі вірна.
От якби не зима, от якби не зима…
Та зима надійшла зі своїми заметами,
Замела всі сліди, всі слова замела.
Нещасливі жінки, що родились поетами,
Для покути їм доля розлуку дала.
На всі світи
Затремтіли від холоду айстри.
Моє серце виповнив жаль.
Покладу свій смуток до тайстри,
Пригорну до пісні печаль.
Зоре-айстро, світи
На всі світи.
Хай знедолене серце
Знайде розраду.
Що не може людина,
Те можеш ти.
Ти просто цвіти
І душу радуй.
Десь вітри змагаються в герці,
Хмарам тісно в темному небі.
А у мене спокій на серці –
Я навчилася жити без тебе.
Котять хвилі моря,
Я давно не твоя.
Знов закоханий хтось.
Цвіте від щастя.
Зоре-айстро, світи
На всі світи.
Не врятуєш любов…
А може вдасться?..