Село. Яке ж тут скрізь привілля!
Хати, садочки, Боже мій!
А це що? Ой, либонь, весілля…
Й сльоза скотилася з-під вій.
– Мені б шматочок короваю,
Мені б… Та й наче онімів.
– Як я давно із свою краю.
Та хто з людей це розумів?
Все молоді… Не пам’ятають.
Попідростали явори…
А он і верби підростають…
Не бийся, серденько, замри.
А ось горбочок, і криниця,
І… Його хата… Ще живе!
Йому так часто все це сниться…
Либонь, вориння вже нове.
Зате все інше… – Боже милий!
А вишні! А який горіх!
Стояв і плакав дід похилий.
Та й плакати було не гріх.
Ось молодиця вийшла з хати,
Ошатна, гарна, мов зоря.
Про щось би в неї запитати
Чи щось сказати… Не пора.
Ні, ще не час. Ще трохи потім.
Взяла відро. По воду йде.
Зіщулившись, стояв при плоті.
Ось-ось, здається, упаде.
– Ви, діду, що? Ви, діду, звідки?
– Я?.. Здалеку, моє дитя.
Прибув з Сибіру, не від тітки,
Наприкінці свого життя.
Прийшов… Востаннє подивитись.
– Вам, може, хліба? Молока?
– Ти дай мені води… Напитись.
Вода тут гостра, не така,
Як в інших криницях, я знаю.
Дала води. Він довго пив
І посміхався. – В нашім краю
Все незвичайне: і степи,
І море, й сонце. А вже в маю,
Як зацвіте, як забуя,
А як бджола замедоносить…
Тоді земля у Бога просить
Для нас здоров’я. Дочко, я
Вже так стужився за полями,
За нашим лісом, за людьми,
За солов’ями, журавлями.
Бо що без того в світі ми?
Води такої, моя доню,
Нема ніде. Повір мені.
І хлюпнув з кружки на долоню,
Умив лице. Минулі дні
Йому згадалися. Він бачив…
Високий зі снопами віз.
Був до роботи не ледачий.
Шумів високий верболіз.
Йому здавалось, молодиця
Теж все це бачить. Хіба ж ні?
Вона ж дивилася на нього,
Мов у тумані, чи у сні.
Дивилася і дивувалась:
Чи з розуму зійшов старий?..
І гарна днина посміхалась,
І гомоніли явори.
І дід старий стояв при плоті.
Чого і звідки приблудивсь?
Був у зажурі чи в гризоті
Й на неї чудно так дививсь.
І стало їй чомусь тривожно.
Щось тут було, та не тепер…
Ну… Припустити всяке можна.
Казали, що господар вмер…
Чи вмер, чи ні – нема їй діла.
Вона давно вже тут живе.
Вона дивилася на діда,
І почуття якесь нове
Її охоплювало душу.
– Що це таке? Чому це я
Якогось діда слухать мушу?
То все морока не моя.
Напевно ж є якась родина,
То хай собі до неї йде.
Стоїть, як привид, біля тину,
Неначе милостиню жде.
Я вже ж давала – то не хоче.
А на подвір’ї гавкав пес…
«Стоїть… Мені мозолить очі,
Мов той покійник, що воскрес».
– Піду вже, діду, до роботи.
І так загаялася я.
– Так-так, у тебе є турботи.
Сумна історія моя
Тебе цікавити не може.
Та ще хвилинку почекай.
Допоможи мені, мій Боже.
Я залишив Сибірський край,
Бо я тут, дочко, народився.
Ще пам’ятаю ліс і став…
Я тут хрестився, тут женився
І будувати хату став.
Тут кожна дощечка й цеглина
Мої ще руки пам’ята.
Тут жінка народила сина,
Тут бігли молоді літа.
От Бог не дасть мені збрехати
І теє сонечко ясне.
Я збудував колись ту хату.
А потім вивезли мене.
Зіп’явся ледь на ноженята
Тоді молодший мій синок.
То була, дочко, моя хата.
Ось цей маленький ясенок
Я посадив напам’ять сину.
Ти бач, як виріс. А горіх…
Я кожну протоптав стежину.
Тепер і глянути не гріх.
– До чого це ви гнете, діду?
До вас по-доброму, а ви…
Підете звідси без обіду,
Якщо нема в вас голови.
– Сюди, дитино, щоб ти знала,
Я не обідати прийшов.
Ще маю хліб й кусочок сала.
Я радий, що свій слід знайшов.
Я радий, що вціліла хата,
Дерева ті, що я садив.
Як і колись, тут пахне м’ята.
І я з криниці воду пив…
– Мені дала ту хату влада.
І документи в мене є.
– Я вірю. Все, що кажеш, правда.
Те все колись було моє…
– Як людям вже дали свободу,
То ходить тут усякий зброд.
Як ворог ви свого народу,
Чого прийшли? – Бо я – народ.
Так, господиня вже тепер ти…
Та є тут закуток малий.
Приїхав я, щоб тут померти.
Мені кутка не пожалій.
По-Божому і по-людському
Ти вчиниш, так гадаю я.
Вернувся я таки додому,
І хата все-таки моя.
Тебе я довго не обтяжу.
Й на проживання гроші є.
Я тихо в рідну землю ляжу –
Тоді навік усе твоє.
– Те все і так моє, дідусю.
Що ваше – доказати ще.
Людського суду не боюся,
А Божого чекати ще.
Ховати вас? З якої речі?
Хто ви такий? Яка рідня?
Морока на жіночі плечі.
– Таке буває не щодня.
Я позиватися не буду.
В суді мабуть такі ж, як ти.
До Божого я вдамся суду.
Нас Бог розсудить з висоти.
І погляд звів старий до неба,
Себе хрестом він осінив.
– Мені вистави тут не треба.
Ідіть, покіль хтось не спинив.
А Божий суд… Це буде потім.
Мені ще рано. Вам – пора
А дід Максим стояв при плоті,
А сльози… Вже й не витира.
– Я вже піду. Над нами Бог ще.
Наземна влада – то дурне.
З тієї хати найдорожче
Ти винисеш, як час мине.
Те, що ми маєм, все від Бога.
Але й від нас залежить щось.
Не можна кривдити старого,
Щоб плакати не довелось.
А старість не мине нікого.
Й тобі колись… Ну, я пішов.
Не розминися, дочко, з Богом.
Що я шукав, те вже знайшов.
Як прихистку нема, то буде.
Чей Бог не лишить нас самих.
Ще є на світі добрі люди,
І я молитимусь за них.
Старий пішов. Вона сердито
Йому дивилася у слід.
І сонце сяяло над світом.
Кудись ішов старенький дід.
Забула жінка ту пригоду.
Жила собі, як і жила.
Почула якось, що старого
Якась бабуся прийняла.
Була самотня – то й гляділа.
А незабаром він помер.
«Нема мені до того діла.
То не моя журба тепер.
Помер – хай з Богом спочиває.
То може й справді так було:
Засумув за рідним краєм
І повернувсь в своє село.
Я перед ним не завинила,
Підтвердити б це кожен міг.
Так, я ворота зачинила
І не пустила на поріг.
Коли не хочуть власні діти…
Ще й досі злість мене бере.
Чого мені його глядіти?
Ще й поховай, коли помре.
То правда, що його тут хата.
Але це так було давно.
Мої тут виросли хлоп’ята.
Їм рідне світиться вікно.
Що він з сім’єю у Сибіру,
Вини моєї тут нема.
Та я й сама в таке не вірю,
Щоб просто так, щоб задарма.
Мене беруться всі судити.
Судити легко. Добрі всі.
Так кожен день почнуть ходити
Чужі бабусі й дідусі.
Прийміть, глядіть ще й поховайте.
Із тих, хто судить, хтось би міг?
Судити легко. Так і знайте:
Хтось стане і на ваш поріг.
Тоді побачимо по вірі
І милосердя в вас яке.
Посиділи б в чужій ви шкірі,
То мали б серце не м’яке.
Не з медом і мені жилося.
У мене ж п’ятеро синів…
Ой, тінь якась… Ні, то здалося.
Майнуло щось між ясенів.
О Господи, злякалась вітру.
Я думала… Що то старий…
Немов якась пересторога…
Злякалась, як мале дитя.
Чого злякалася? Старого…
Та ж він уже пішов з життя…
Помер. Хай з Богом спочиває.
Щось знов майнуло під вікном…
Навіщо він мене лякає?
Нехай би спав довічним сном».
Чоло зросилось мокрим потом.
У голові, мов єралаш.
– Ні, міркувати буду потім.
Перехрестилась, «Отче наш»
Тихесенько прошепотіла
І посміхнулася: – Дивись,
Хотіла того – не хотіла,
Таки згадала, як колись
Мене молитись вчила мати.
Не вірю в Бога я давно.
Нема чого мене лякати.
А таки страшно все одно.
Ото халепа – так халепа!
Якесь на мене наслання.
Ні, я таки мабуть дурепа.
То все дурня, дурня, дурня!
І серце б’ється, мов шалене.
Зі мною так ще не було.
Піти до когось? Та для мене,
Неначе вимерло село.
Скажу комусь, що я боюся –
Та ж не повірять, засміють.
А потім… Як я повернуся,
Коли стемніє? Краще тут.
Пора себе вже в руки взяти.
Мерці не ходять. То дурня.
Вже треба йти либонь до хати,
Щоб постелитися задня.
І увійшла. Вже сутеніло.
Ввімкнула світло – не горить.
Щось у кутку… Немов темніло.
Немов… Дід з костуром стоїть.
Із хати вибігла, мов куля.
– О Боже мій, куди іти?
Ще баба Ганна не заснула.
Вже краще я піду туди.
Та чи вони там показились?
Чомусь електрики нема.
Розледачіли, розпустились.
От я візьмусь за них сама.
В садку згущалися вже тіні,
Пітьма вже впала на село.
І у такому безгомінні
Не по собі якось було.
– І що я буду їй казати?
Як свій прихід я поясню?
Ні, треба йти назад до хати.
А як я двері відчиню?
Либонь, хтось кличе. Аж здригнулась.
– Що там зі світлом? – Чорт їх зна.
Пітьма неначе сколихнулась.
Вона в пітьмі тій не одна.
– Горілку п’ють чи грають в карти.
А я в духовці хліб печу.
Тут не до сміху, не до жартів,
А ледве що не до плачу.
«Та що мені її проблеми?»
Й вернулася до хати знов.
І телевізор без антени…
Ну хоч би в гості хто зайшов.
Та хто зайде в ту пізню пору?
Та ще й електрики нема…
От… Не замкнула ще й комору…
Як кепсько, що вона сама.
Сини розвіялись по світу.
На заробітках. Горе нам.
Бо чужина не дасть привіту
Ні нашим донькам, ні синам.
Найперше засвітила свічку,
А потім лампу. От… Знайшла.
«Тінь наче… Відійшла за пічку.
Либонь, я з розуму зійшла».
– Ні, щось молитися не хочу.
Не звикла змалку. То не те.
Себе я іншим заморочу.
Засну – а вранці все пройде.
Тривати довго так не може.
То наслання, якась мана.
Як мені Бог не допоможе,
То допоможе ось вона…
Налляла келишок – нічого,
Немов її і не бере.
Налляла другий – а тривога
В душі вгніздилася й живе.
– Ну-ну, побачим, хто міцніший:
А чи горілка, а чи я.
Нехай мерців бояться інші,
Тільки не я, тільки не я.
Що снилось їй – не пам’ятала:
Була у п’яному чаду.
Так… Наче яблука збирала
В чужім у прибранім саду.
А на плиті обід варився.
В великих казанах обід.
І пальцем начебто сварився
Із костуром старезний дід.
А вранці голова боліла.
– Ой, так болить, що й не зведу.
І лампа досі ще горіла,
І вітер порався в саду.
– Ще добре, що загасла свічка.
Ото було б! Ото дурна!
До неї шкірилася пічка,
Неначе знала щось вона.
Щось знала, та не говорила.
– Всі проти мене! Ну й нехай.
От свиням їсти не зварила.
Кричать, дурні, хоч помирай.
Вставати треба – не встається,
Хоч прутом бий сама себе.
Ще випила б, та щось не п’ється.
А небо чисте, голубе.
Лиш вітерець хмарки гортає.
Нема ніякої біди.
Що це було – не пам’ятає.
Лиш на душі якісь сліди.
Ще присмак був якийсь недобрий.
Щось ворухнулось – не засне.
– Що він сказав, як йшов за обрій?
Що й досі так гнітить мене?
Немов лишив страшний свій розчерк,
Пророкування те страшне.
«З тієї хати найдорожче
Ти винесеш, як час мине».
Що ти сказав, мерзенний діду?
Що ти сказав? Хіба ж не гріх?
Так мучилася до обіду.
А потім в клопотах своїх
Забігалася аж до ночі.
Бо на селі – як на селі:
Усе кричить, все їсти хоче.
Курчата, більші і малі,
Індики, кури, каченята,
Теля, корова, порося…
Ти спробуй всіх нагодувати.
Велика та родина вся.