Закохайся у мене ще раз

Банально так… Любив чи розлюбив…

Все, як у всіх. Нічого тут нового.

Ніяких відкриттів, ніяких див,

Все, як у всіх, нічого, як ні в кого.

Все так було і двісті літ назад.

Все так і буде, пройняте віками.

То буде інша осінь, інший сад,

Але все та ж печаль на серці, той же камінь.

Я готова тобі все пробачити

За одну твою пісню розковану.

Розумію, що це ризиковано

І не може нічого значити.

Я готова тобі бути вірною

До кінця твоїх днів чи моїх…

Розумію, що це неймовірно.

Це не пустощі, навіть не гріх.

Я зав’яжу на пам’ять вузлики,

Заховаю у кожному  слово.

Я не можу жити без музики.

Ми зустрілися не випадково.

 

Ти мене розлюбив давно.

Ходиш поряд чужий і далекий.

Вже не кличуть мене лелеки,

Обминають моє вікно.

Ти мене розлюбив давно.

Я не знаю, у чому причина.

Може є і моя провина,

Але прикро мені все одно.

Той садок і той перелаз,

Де з тобою колись зустрічались.

Закохайся у мене ще раз,

Як тоді, коли ми вінчались.

Були гості із короваєм,

Були квіти і поцілунки.

Ми і досі з тобою не знаєм,

Де шукати нам порятунку.

А порятунку нема.

Шукай – не шукай – дарма.

Хіба що… Піти в той садок

І сісти на той перелаз.

Спали в розлуку місток,

Закохайся у мене ще раз.

 

Не буває літа без дощу

Не буває літа без дощу,

І світанку не бува без ночі.

Все тобі пробачу, все прощу,

Тільки подивися мені в очі.

Тільки доторкнись до моїх уст

Спраглими гарячими устами,

Я й собі зізнатися боюсь,

Що тебе кохаю до нестями.

Знаю, що немає вороття,

Та у серці жевріє надія.

Бо в тобі вся суть мого життя,

Весь мій біль і веселкова мрія.

Сонце пражить землю до схочу,

Хтось чекає від землі здобутку.

Не буває літа без дощу,

Не буває радості без смутку.

 

Ти міг стати моєю долею

Буйний вітер зустрівся

З гінкою тополею,

Обійняв, пригорнув її

Та й полетів.

Може ти мав бути

Моєю долею,

А не був тому тільки,

Що не захотів.

Чи я плакала?

Чи журилася?

Не скажу тобі,

Не скажу.

У життєвім вихорі

Закрутилася,

Та не перейшла

За межу.

Добру долю тобі

З неба випрошу,

А недоброї

Не візьму.

У душі своїй

Вогник викрешу

Та й пройду із ним

Крізь пітьму.

Мої очі ніколи

Світла не бачили.

Я сліпою життя

Прожила, як могла.

Кольори все ж для мене

Багато значили,

Додавали мені

Розуміння й тепла.

Буйний вітер зустрівся

З гінкою тополею,

Обійняв, пригорнув її,

Як колись…

Добре, що не став ти

Моєю долею.

Ми з тобою однаково б

Розійшлись.

 

А каштани падають

Ти впізнаєш мене по моїх віршах.

Я до тебе прийду по каштановій повені.

Не зупинить мене твоя найвірніша.

Незабутні слова нагадає хто мені?

Ти дружині скажи нехай не ревнує.

Бо чого до юності ревнувати?

Кожен твій поцілунок нехай цінує,

Хай ніколи не блякнуть пам’ятні дати.

Ти був тоді молодий і дотепний,

А я була витівниця лукава.

А спогад цей, і світлий, і теплий.

Відібрати ніхто не має права.

По життю врізнобіч нас розкидала доля,

Та каштанові сльози бринять і досі.

Я до тебе прийшла не з власної волі,

Просто так забрела у твою осінь.

Скажеш, що восени не цвітуть каштани,

Що не гріє сонце, як серед літа.

Може був ти єдиний, отой коханий,

Що народився в каштанових вітах.

Ті далекі літа мені стали відрадою.

І звучить так мінорно зозулин альт.

А каштани падають, падають, падають,

Розбиваючи спогади об асфальт…