Щось між нами пройшло

Я давно своїх віршів тобі не читала.

Ти й забув, що у тебе дружина поетка.

Щось між нами пройшло – і незатишно стало.

Помінялася етика чи естетика.

А колись… я будила тебе серед ночі

І читала тобі схвильовані вірші,

Тільки щойно написані, найновіші.

І в тебе чомусь воложились очі.

А вже потім ми розмовляли до ранку,

І ти забував, що пора вже спати.

Ти любив свою ніжну примхливу Тетянку,

І хотілося жити, хотілось писати.

Ти колись, пригадай, купував мені квіти,

Пам’ятав. Що я люблю мандарини.

Дивувались дорослі, сміялися діти

З таких почуттів до своєї дружини.

Щось між нами пройшло. То не літня злива.

То суворий буран чи смерчі холодні.

Як легко сказати, що я нещаслива.

Я раптом збагнула: це край безодні.

Ні кроку далі, якщо хочеш жити.

Я зупинилась і заспокоїлась.

Не піду до ворожок я ворожити,

Хоч сама не збагну, що між нами скоїлось.

Любити поезію чи не сприймати –

Це справа кожного, як вже складається.

Та друга лишити в пилюці дорожній…

Це, вибач, якось… в голові не вкладається.

Чужу вину і гріхи спокутую.

Хоч, якщо чесно, своїх маю досить.

Всі щиро дивуються з новини почутої,

А найбільше дивується вітрисько босий.

Ми і досі живемо під одним дахом.

Тільки віршів своїх я тобі не читаю.

Дивлюсь з острахом чи зі страхом

І чекаю. Не знаю, чого, та чекаю…

 

Леви, поговоріть з принцесою

Давно у нас перевелися королі,

Але принцеси й досі ходять по землі.

Одну таку зустріла я у Львові.

Лягли до ніг їй роси вечорові.

Вона була самотня і сумна,

Снувала тиху пісню у задумі,

І Стрийський парк в своїм осіннім шумі

Вітав її, схвильовану до дна.

Поговоріть же з нею, леви,

Чи просто з нею помовчіть,

Розвійте смуток королеви,

Принцесу розуму навчіть.

Принцеси – майже ті ж дівчата.

В них більше музики і слів.

Їм просто ні з ким помовчати,

Поговорити ж поготів.

Поговоріть же з нею, леви,

Їй ще так скрушно не було.

Вона не прагне в королеви,

Їй просто хочеться в тепло.

Їй так хотілося любові,

Про неї снила крадькома.

Вона знайшла любов у Львові.

Жаль, тільки принців тут нема.

Її зустрічаю щоранку я.

Перукарка чи стюардеса…

Чарівною стала львів’янкою,

І все ж вона – принцеса.

Черевичками кришталевими

По зарошеній ходить траві.

Вона дружить з львівськими левами,

І для неї вони живі.

 

Я простила б тобі…

Я простила б тобі

Закосичену втомлену осінь,

Що за нами брела

По принадах весняного саду.

Я простила б тобі

Свої сльози, як місячні роси,

Та простити не можу

Ту мерзенну приховану зраду.

Та й чи треба прощати?

Я того ще і досі не знаю.

Бо без тебе росли,

І сміялись, і плакали діти.

Прокидаюсь без тебе

І без тебе в сльозах засинаю.

Вчуся жити без тебе,

Мовчки плакати, мовчки радіти.

Я простила б тобі,

Тільки серце не хоче прощати.

Я простила б тобі,

Тільки біль не минає з роками.

Вже втомилось життя

До самотності жінку привчати.

Обнімаю весь світ

І з порожніми млію руками.

 

Ніде не буває краще

Я вже тебе пережила,

Хоч ти був старший на три роки.

Тебе нема, а я жива,

А я жива допоки.

Ще, видно, не прийшов мій час,

І я радію з того.

Хтось ревно молиться за нас,

Напевно, перед Богом.

 

Ні, душа моя не схолола,

Реагує на присмак болю,

На чужу і на власну долю

І на все, що спішить довкола.

Дай же, Боже, ще трошки пожити

У буянні безхмарного літа,

У веселому світлому царстві,

Де пташки, дерева і квіти.

Бо ніде не буває краще,

Ні в раю, ні в небесній сині,

Як у нас тут на Україні,

Де жили і вмирали пращури.