У мене від друзів нема таємниць

Нехай мені кажуть, що ти не такий,

Нехай мені кажуть, що я не для тебе,

А я тебе буду любити таки,

І дозвіл на те я випрошу в неба.

Моєму коханні нема таїни.

Від щедрого світу нічого не прошу.

Лише обніми мене і пригорни –

Я скину з плечей років своїх ношу.

Як тільки хмаринка сяйне над чолом,

Її розжену легким повівом пісні.

Хай друзі зберуться у нас за столом,

Хай дивно їм буде, що ми такі пізні.

У мене від друзів нема таємниць.

Я їм розкажу, що нас пісня з’єднала.

Не треба ворожок ані чарівниць.

Нехай буде пісня. А це вже немало.

 

Вернулись з вирію лелеки

А ми з тобою все ще в парі,

Разом дивуємось на сніг,

І тихо тужать очі карі

За тим, хто поруч бути міг.

Вернулись з вирію лелеки,

Уже розтанули сніги.

З тобою ми такі далекі,

Не друзі і не вороги.

Ми вранці ділимося снами,

На серці тужно до плачу.

Немає приязні між нами,

А про любов я вже мовчу.

Найкращі роки вже минули,

Їх зими снігом замели.

З тобою ми давно забули,

Коли щасливими були.

 

Тільки б все збулося

Був тихий ранок. Голубіло небо.

Погідно сонце людям посміхалось.

Прокинулася з думкою про тебе

І з нею цілий день не розлучалась.

І мама стала вже мене сварити,

Що вже мене докликатись не може.

Я не могла нічого говорити.

Чого вони від мене хочуть, Боже?

Мені так гарно думати про тебе

І раювати у твоїх обіймах.

Сміялось сонце, голубіло небо,

А я у себе вдома, як у приймах.

Аби вже скорше наставав той вечір,

Щоб сонечко пішло відпочивати.

Накину хустку я собі на плечі

І тихо-тихо вислизну із хати.

Тебе чекати – то така відрада.

Тебе любити – справжня насолода.

Аби лиш серце не торкнулась зрада.

Любов у серці, а в душі – свобода.

Про те я зараз думати не хочу.

Що буде потім – звідаю, пізнаю.

Я кепським словом щастя не зурочу.

Приходь, мій любий, я тебе чекаю.

Не треба, мамо, так мене сварити.

І ви колись комусь дивились в очі.

Зі мною зорі вміють говорити,

Зі мною сонце бавиться охоче.

Мені вітри розбурхують волосся

І соловейко тьохка на калині.

Ой, мамо, мамо, тільки б все збулося,

Бо зачекались рушники у скрині.

 

Твоя ще настане днина

Дівчина бігла з побачення,

Заплакана і розгублена.

Це любов її недолюблена.

А все інше не має значення.

Як може світ існувати,

Коли в неї горе велике,

Коли її милий покликав,

Щоб правду гірку їй сказати?

І що їй тепер робити?

Куди сховатись з бідою?

Вже краще було не любити.

Як важко буть молодою.

Мамо, вам добре, матусю.

Над вами любов не владна.

А я така безпорадна,

Що в дзеркало глянуть боюся.

І мама горне до себе

Свою заплакану доню.

Кладе їй на мокрі очі

Жорстку і ніжну долоню.

– Не плач, моя любо дитино.

Це тільки струмочки весняні.

Твоя ще настане днина,

І щастя прийде в коханні.