Журився ліс
Журився ліс зажурою осінньою.
Він сумував за веснами минулими.
За росяною треллю солов’їною
І за куванням трепетним зозулиним.
Журився ліс, аж осінь розгубилася.
Вона не знала, чим йому зарадити.
З віків, здавен вже так йому судилося.
Сама себе не може осінь зрадити.
А грішний вітер перед дубом каїться,
Що загубив він не одну берізоньку.
Від вітру дуб не гнеться, не хитається.
А осінь витира березам слізоньки.
Зима пророкувала. Все те збудеться.
Дерева стануть білими, як привиди…
Чиєсь кохання у снігах заблудиться.
А хто ж його на добру стежку виведе?
Журавлі пливуть над світом
Літо плакало дощами,
Жаль йому садів зелених.
Ми з тобою попрощались.
Вчора ти пішов від мене.
А сьогодні я сумую,
Разом з літом гірко плачу.
Більше я не поцілую,
Не зустріну, не побачу.
Може я й не найгарніша,
Та на світі не пропаща.
Як же так? У тебе інша.
Як же так? У тебе краща.
– Ну не плач, – сказало літо.
– Чи тобі дощів не досить?
Журавлі пливуть над світом,
Вітер сумно так голосить…
Не даруй мені квіти
Не даруй квіти мені –
Вони сумні.
Мені прикро приймати їх
Із рук твоїх.
Ходить осінь біля вікна
Заклопотана і сумна.
Не її у тому вина
І не моя,
Що не разом з тобою ми.
Тепле літо серед зими
Не настане. Це знаєш ти і знаю я.
Бо на все приходить свій час.
Вже ніхто не спокусить нас
Принадами раю.
Відспівали мої солов’ї.
Та, почувши кроки твої,
Я завмираю
І, забувши образи і глум,
Подолавши тривогу і сум,
Знову чекаю.
Не даруй квіти мені –
Вони сумні.
Мені прикро приймати їх
Із рук твоїх.
І стою серед осені я,
Мов зібралась летіти у вирій.
Не твоя, тепер не твоя.
Мій смуток щирий.
Не плач, осене
Не прийшов… Чи не зміг, чи забув.
Це для тебе така дрібниця.
Поруч осінь стоїть жалібниця.
Все ж ти був, ти зі мною був.
Пахнуть яблуками сади,
Сіє дощ з осіннього неба…
Ні за чим шкодувати не треба.
Тільки ти, якщо зможеш, прийди.
Доцвітають холодні айстри,
Відлетіли хто мав відлетіти.
Осінь смуток сховала до тайстри,
Бо не знала, куди його діти.
Сумно дивляться голі віти,
Осінь смуток мій розуміє.
Зажурився холодний вітер.
Жаль, що він розмовляти не вміє.
Я покинута, та не одурена,
Бо тобі я ніколи й не вірила.
Поряд стала осінь зажурена,
Але смуток мій не розвіяла.
Ми стояли обидві і плакали.
Жовте листя із вітром крутилося.
Сльози осені дощиком крапали,
А мої по щоках котилися.
Не плач, осене, –
Не повернеш нічого.
Не плач, осене,
Вже мені не до того.
Не плач, осене,
Сумувати не варта.
Не плач, осене,
Така випала карта.
Пробач…
Не плач, осене,
Я його не забула.
Не плач, осене,
Що було, те минуло.
Те, що було,
Все з дощами спливло,
Та все ж було.