Золоте весілля (Феліксу Фролову світлій пам’яті)
У нас з тобою золоте весілля.
Ти не дожив, а я ось…Дожила…
Цвіте у квітнику пахуче зілля.
Ніхто нікому не бажає зла.
В вазонках мірт. Та він нам ні до чого.
У нас не буде кликаних гостей.
Ми відповідь дамо вже перед Богом,
Що травмували так своїх дітей.
Чи вартувало все це руйнувати,
Щоб так недовго ти щасливий був?
Чи пам’ятаєш ти? Чи все забув?
Та що тепер? Вже можна й забувати.
Сини вже виросли, і внуки вже ростуть…
Ми жити вже навчилися без тебе.
Таким нелегким був стражденний путь,
Та нам завжди допомагало небо.
Твоїй могилі я не поклонюсь,
Бо ти далеко, в Києві похований.
Я все прощу, за тебе помолюсь.
Життєвий шлях на небі розрахований.
Зітхну, заплачу і перехрещусь,
Молитву прошепчу, хоч був ти атеїстом.
По-людськи на землі жили чомусь,
Та всяк померти прагнув комуністом.
Та що це я? Я знову не про те.
Та це тепер, либонь, не має значення.
Сьогодні в нас весілля золоте.
Ти не прийдеш до мене на побачення.
Сьогодні вже не треба зайвих слів.
Не треба прикидатись, лицемірити.
Ти так любив, ти так любив наш Львів…
Й мене любив, хоч важко в те повірити.
Кучері
Упали вірші на душу,
Я навіть не знаю, чиї.
Тепер написати щось мушу
Про кучері згаслі твої.
Просто… Почула і стерпла.
Бо щось в тих віршах таке…
Таке до болю нестерпне
І до нестями гірке.
Про що я ?
Ах, так, про кучері…
Нічого, що в них сивина.
В чиєсь вони серце влучили,
Та це тепер таїна.
Вони ще живуть в моїм серці,
Та вже не палахкотять.
Хлюпоче вода у відерці,
І роки нестримно летять.
Я вже доторкнутись не можу
До кучерів світлих твоїх.
Прости нам, великий наш Боже,
Наш неспокутний гріх.
Любили чи не любили…
Ніхто з нас того не знав…
Любов свою загубили,
Що Бог нам подарував.
Не вміли нічого прощати.
Та й вибачень ти не просив.
Тепер барвінок хрещатий
Дорогу твою застелив.
Пробач
Поговори зі мною серед ночі,
І з вічності до мене обізвись.
Я розумію, може ти не хочеш
Все нагадати, що було колись.
Нема земного на тобі нічого,
Лягла молитва на твої уста,
Та все ж лишилась зболена тривога.
Така людська, така земна й проста.
Живуть твої сини, ростуть онуки…
Не віриться, що ти про них забув.
До Бога простягаєш свої руки,
Бо хочеш ти, щоб Бог із ними був.
Десь здалеку війнув холодний вітер.
На мить здалося, що прийшла зима.
Без тебе так незатишно на світі,
Без тебе світ німий і я німа.
Минала ніч. Я часу лік згубила.
За спокій твій я Господа молю.
Пробач мені, що я тебе любила.
Пробач, що й досі ще тебе люблю.
Я святкую сама…
Я святкую свій день народження.
Без гостей святкую. Сама…
Я святкую свій день народження,
А від тебе дзвінка нема.
Телефон мовчить. Йому сумно.
Серце рве нездоланий відчай.
З мого боку було нерозумно
Чекати дзвінка з потойбіччя.
Я зітхнула. А раптом все-таки…
Всупереч законам естетики,
Всупереч всяким законам
Ми будемо разом… А що нам?
Дзвонить телефон. То не ти.
Не знімаю трубку. Мене нема.
Я святкую свій день народження.
Святкую без тебе, сама…