Любові не було

 

Ну от і все. Більш вірші не напишуться.

Слова впадуть у тихі спориші.

Бо без пісень і діти не колишуться.

Бо без пісень, неначе без душі.

Усе так просто. Не проси пробачення.

Я слів нещирих в душу не впущу.

Твої слова тепер не мають значення.

Пробачу все. Лиш зради не прощу.

Для мене все це так багато важило –

Той день, коли нарешті ти прийшов.

Сама себе потішила, розважила,

Сама собі придумала любов.

Любові не було. Сама наміряла,

Прикрасила фантазією снів.

Так солодко було, що я повірила

В зелений шепіт мрійних ясенів.

Тепер тобі дороги не заказані –

Котру захочеш, ту і вибирай.

Присягою й обручкою не зв’язані,

Шукай для себе пекло або рай.

А на землі нічого не змінилося:

Жінки й дівчата будуть всі твої.

Те, що колись намріялось, наснилося,

Весною доспівають солов’ї.

 

Вдача така

Сміються з мене, що така вдалася,

До лестощів і хитрощів не ласа.

На речі я дивилася реально,

Не мріяла, бо це було б банально.

А світ цей грішний

Вимірюється славою і грішми,

А в мене ні грошей нема, ні слави,

Весела вдача і любов до кави.

 

Дивуються, що я не маю пари.

Бо хлопці все шукають, де доляри,

Де іномарка гарна припаркована,

Де наречена добре «упакована».

А в мене, як на гріх,

Ну просто сміх!

Ані машини, ні долярів,

Лиш стан гнучкий і очі карі,

І добра усмішка для всіх.

 

Жалю я ні на кого не тримаю,

Свою веселу вдачу не міняю.

Навіщо мала б я її міняти?

Сміється батько, і сміється мати.

Я вперто вірю,

Що я таки його зустріну.

Він ходить вулицями Львова.

Я панна дуже гонорова.

Він посміхнеться –

Впізнаю усмішку лукаву.

Запросить він мене на каву.

І я піду, авжеж, піду.

А чому б не піти?

 

Ожина

Мені наснилася ожина,

Кисло-солодка, аж хмільна.

Я не була твоя дружина.

Була закохана й одна.

А ти ходив десь по дорогах,

По нескінченних манівцях.

Тумани сохли на відрогах

У моїх рідних Ланівцях.

Дощі річки подоливали –

Аж було тісно в берегах,

В озерах риба раювала,

І сохли трави на лугах.

Чому ж наснилася ожина,

Від сонця тепла, аж хмільна?

Я вже давно твоя дружина,

Та й далі нидію одна.

 

Ми так і лишились байдужими

А ми стояли з ним під зорями,

І верби тихо дивувалися.

– Яка з них пара… І без горя ми

Вже одружитися збиралися.

І раптом місяць зник за хмарами,

І хтось сказав, що вже не пара ми.

А я, наївна, не повірила,

І зорі пригорщами міряла.

А зорі, мов діаманти,

Несправжні, але довірливі.

Я не знала, що іншу мав ти,

І все вірила, вірила, вірила.

Розлучились – а я не плакала,

Сподівалася, що повернешся.

Моя доля мене не квапила.

– Заспокоїшся – і упевнишся.

Дивувалися верби з березами,

Що були ми напрочуд тверезими,

Міркували спокійно й розважливо.

Чи любов наша мало так важила?

А любов залишилась під зорями,

Тріпотіла крилятами дужими.

Натерпілися всякого горя ми.

Але так і лишились байдужими.