Не піду за дружку

Тоді цвіла черемха рясно-рясно,

А пахла – аж чманіла голова.

Товаришка моя прийшла невчасно.

Ти саме говорив мені слова,

Слова, котрі ніколи не забуду.

По телефону, звісно, говорив.

Вже знала, що твоєю я не буду.

«То не любов була. То був порив.

І все пройшло. Так у житті буває».

Вже знаю, що буває. Та… Болить.

Та треба жити. Просто я не знаю,

Як перенести ту найпершу мить.

Товаришка весела, очі сяють –

Була щаслива. Щастя – то не гріх.

Я непомітно сльози витираю,

Але вона не бачить сліз моїх.

– Ти знаєш, скоро я виходжу заміж.

Тебе за дружку кличу. Ти підеш?

– Піду, звичайно. Все було між нами.

Але та радість, що не має меж…

І обняла мене, й поцілувала,

І їй крізь сльози посміхнулась я.

– І хто ж він? – Я нарешті запитала

Й почула з уст її твоє ім’я.

Я ще не вірю. Може так співпало…

Ні, не співпало, то женився ти.

І моє серце вниз кудись упало.

Потрібних слів не можу віднайти.

Травневий вітер гнув старого дуба,

Десь туркотіла горличка в саду…

Не ображайся, приятелько люба.

До тебе я за дружку не піду.

 

Зоря не може світ людський збагнути

Зоря в моє дивилася вікно

І дивувалася, що досі я не сплю.

А що я їй скажу? Що я давно

Тебе чекаю і тебе люблю?

Що я скажу байдужій тій зорі?

Що ті стежки в снігах – для мене свято?

І що мій смуток ходить по дворі?

Що я чекаю – і це так багато?..

Що я не сплю – і це мій оберіг,

Що я люблю – це зовсім не трагічне,

І що так рано випав перший сніг –

У тому, певно, теж є щось правічне…

Дивлюсь на неї, а вона мовчить

І від вікна не хоче відвернутись.

Вона мене нічого не навчить.

Зоря не може світ людський збагнути.

 

Коли печаль на душу ляже

Коли печаль тобі на душу ляже,

Коли твій зір сльозою обпече,

Струни торкнешся – все вона розкаже,

І я схилюся на твоє плече.

Бо знаю я, тебе уже ніколи

Ніхто так не любитиме, як я.

Тому сльоза так вперто душу коле,

Бо то сльоза моя, а не твоя.

Пробач, мій друже, може вже й запізно

Казати про колишні почуття,

Та у житті так треба часом ніжності

І спогадів, а може й каяття.

Коли печаль мені на душу ляже,

До спогадів я звернуся також.

Твоя струна мені про все розкаже,

Лиш ти її даремно не тривож.

Не конче треба бути поетесою,

Аби лиш кожен вірш у душу впав.

Зумисне свої вірші не причесую,

Щоб ти їх на мелодію поклав.

Ти так далеко, у житті колишньому,

Та в спогадах ми стрінемось не раз.

Щоб наша пісня не здавалась лишньою.

Вона завжди хай буде поміж нас.

 

Не можна без любові

Я була зачарована

Чаклункою дужою.

Її звали любов.

Вона диво творила.

Як же боляче потім

Раптом стати байдужою,

Розчаровано глянути,

Кого я любила.

Розчаровано глянути –

І не заплакати.

І не вдаритися

О стіну головою.

Валідол собі взяти

Чи краплі накрапати,

А вже потім знову

Стати собою.

А тепер можна випити каву

І прогнати чаклунку лукаву.

Більш мене чарувати не вдасться.

Я вже знаю, що таке щастя.

А ще знаю, що таке зрада.

То ж тобі я, чаклунко, не рада.

Вдруге ти мене не спокусиш

І лишити мене просто мусиш.

Проживу без любові, без дива…

Я з тобою не зовсім правдива.

Вибачай, я тобі збрехала –

І сама себе покарала.

Без любові життя – покута,

Самота нестерпна і люта.

Ти не йди від мене, благаю.

Хай я ще раз муки зазнаю.

І любові, і навіть зради,

Сліз, і розпачу, і розради.