Листопад

Не сумуй, листопаде. Вже так тобі випало.

Вже дотрушують листя осінні вітри.

Твої роси вже осінь захмелено випила

І лишила тобі гострий присмак жури.

Ні зелених вітрів,Ні пташиного щебету.

Вжне така твоя доля, ти не нарікай.

Ти звикай до зимового злісного реготу

І чекай вже весни, неодмінно чекай.

Бо весною птахи повертаються з вирію,

Зацвіте, забуяє зелений наш сад.

І весняні дощі твої кучері вимиють.

Тільки будеш тоді ти вже не листопад.

Ну, а поки що… Тішся легкими сніжинками.

Хтось згадає тебе, а хтось може й лайне.

І зеленими ти помилуйся ялинками –

І твій смуток мине, і твій смуток мине.

 

А може ти не знала…

Ти повернувся  – і зраділа осінь.

Вона не знала, що не назавжди.

А вітер заплітав туман у коси

І шепотів мені: – Не плач і жди.

Чекати довго-довго я уміла.

Надіятись і мріяти – мій дар.

Не розуміла я, не розуміла,

Що не для мене твого серця жар.

Навіщо мене, осене, дурила?

Чому ти, вітре, правди не сказав?

Нікому я про те не говорила,

Та кожен клен про те, здається, знав.

Птахи вже відлетіли перелітні.

Журилась я, не знаючи чого.

А він такий дотепний і елітний,

І я чекала все життя його.

Співали вже зимові заметілі,

І падав перший нерозважний сніг.

Гуляли гості на його весіллі,

І рушники стелились їм до ніг.

Чом, осене, ти правди не сказала,

Що не для нього співанка моя?

А може ти й сама того не знала?

Була така ж довірлива, як я…