ВІД СПОГАДІВ ДО СПОГАДІВ
Спогад про хату
Мені наснилась материна хата.
У рушниках зітхали образи.
Нема вже мами, вже нема і тата,
Лишився смак гіркавої сльози.
І хати вже нема, само повір’я…
Скупий сусід не гребує нічим.
Заліз нахабно на моє подвір’я,
Забувши честь, традиції і чин.
Не буду сперечатися за межі.
Не маю сил. Та й роки вже не ті.
Та знаєш ти: тут все мені належить,
Все, що батьки надбали при житті.
Старезна липа, верба кучерява
І слід маленьких босих ноженят…
Я тут росла, пустотниця лукава,
Я ту ходила… Безліч літ назад…
До стін торкнутись – то було, як свято.
Поріг знайомий… Хоч поклони бий…
Тебе нема, старенька моя хато.
Лишився тільки спогад голубий…
Сльоза пече, гірка, мов полинова.
Нема рятунку. Все мина, мина…
Від мами сон, від мами колискова,
А від років сльоза і сивина.
На хвилях спогадів
Виринає спогад, немов випливає
З бурхливої хвилі юного плеса.
Ходить осінь, дощами світ поливає,
Заклопотано котить літа, мов колеса.
А я сиджу під розлогим горіхом,
Сиджу на лавчині за своїм столиком.
Сміється осінь голубим сміхом,
І я сміюся, безжурно і солодко.
Кругом так затишно і розкішно,
І сонце сміється нам на догоду.
Така чепурна і така безгрішна,
По стежці йде жінка і несе воду.
– З тебе мірка належиться, – жартує тато,
– За нашу воду й за нашу стежку.
Заглядає сонце у нашу хату
І малює по вікнах осінню мережку.
Зачерпнув кухоль води холодної
І п’є з насолодою, мружачи очі.
– На світі немає криниці жодної,
– З якої я пив би так охоче
«Кукуріку» – зозулястий півень голосить,
Повнотою емоцій своїх веселиться.
А з хати мати обід виносить:
Борщ, вареники і киселиця.
– Сідайте обідати з нами, Варко.
– Ми тут обідаємо під горіхом.
Ти, старий, ради гості виніс би чарку.
І жінка сідає, умита сміхом.
Виходить з пляшкою веселий тато.
– Такий обід не годиться без чарки.
– Ото! Серед буднів заклали свято.
І всі сміються з дотепу Варки.
Життя і люди зруйнували хату.
Що поможе плакати чи тужити?
Горіх сумував за Вами, тату.
Горіх без Вас не хотів більше жити.
Він якось пропав одної зими.
І чогось забракло поміж людьми.
Та не зника, не старіє з віком
Моя сільська хата на п’ять вікон.
Хоч її давно вже нема,
Ні хати, ні липи…
Лиш осінь хлипа.
І минаюся я сама…
Молотили дівчата
Спогад плив крізь літа…
Молотили жита.
Гуп! Гуп! Два ціпи.
Все снопи та снопи.
Пахло теплою соломою
І працею солоною.
А сонце пече,
З лоба піт тече.
Молотять дівчата.
Нема нашого тата.
З війни чекаємо,
Чи живий – не знаємо.
Гуп! Гуп! Два ціпи.
Все снопи та снопи,
Соломи в’язка –
От і вся казка.
Ще два снопи –
І пів копи.
Ще пів снопа –
І вже копа.
Нікому пошкодувати.
Треба зиму годувати.
Якби був тато, пожалів би може.
А так – ніхто не допоможе.
Приходьте, хлопці, до хати
Наречену вибирати.
Не ту, що у злоті,
А ту, що в роботі,
В солоному поті.
Ні, не наймичка,
А господарська дочка.
У нашій родині
Ростуть господині.
Квітневі замальовки (екскурс в минуле)
Сумно дивиться на мене
І мене не впізнає
Любий квітень, не шалений,
А такий, який вже є.
Та однак мене вітає
І несе мені тепло.
Квітень добре пам’ятає,
Що і як колись було.
Бо ж була я молодою,
І любила, і цвіла.
Все спливло вже за водою,
Але ж молодість була.
Народилася я в квітні,
Народилась від весни,
І тому такі привітні
Мої задуми і сни.
Був дурний дівочий розум,
Були танці, співи, сміх.
І була зима з морозом,
Був холодний білий сніг.
Та були квітневі ночі
І барвінкові луги.
Пригадати все ще хочу,
Та не маю вже снаги.
Поможи мені, мій квітню,
Пригадай мої пісні.
Цвів бузок, черемха квітла,
Бо ж було це навесні.
Квітень дивиться привітно,
Пінить хвилю по воді.
– Та хіба лише у квітні?
Ти така була тоді…
Над тобою легіт віяв,
Промітав твої стежки.
Не один про тебе мріяв,
І було це насправжки.
Може мріє хтось і досі.
Може ти – чиясь печаль.
Чи весною, чи під осінь
Журавлиний смуток-жаль.
– Що вже мріяти? Минуло.
Відшуміло, відцвіло,
Білим птахом промайнуло.
Чи й було, чи не було…
Молода зоря досвітня,
Наче хвиля на воді…
Чи тобі я, любий квітню,
Не подобалась тоді?
Засміявся білим цвітом
І нічого не сказав.
Десь полинув понад світом,
Понад море, понад став.
В нього трави, в нього квіти,
В нього роси на лугах.
Дощ іде чи сонце світить,
Хлюпа річка в берегах.
А тепер вже я полину.
День сьогоднішній, прощай,
В завірюху тополину,
Любий квітню, вибачай.
Грушки баби Теклі
Я бавилася боса надворі.
Прийшла до хати – а земля тут тепла.
Пташки вже спали о такій порі.
У нас сидить стара бабуся Текля.
Вона встає. – Либонь, мені пора.
І палицю знайшла свою в куточку.
Вона ще може не така й стара.
Зігнула праця, що від сповиточку.
– Сідайте з нами їсти галушки.
– Ні, дякую. Я вже піду додому.
Принесла, Таню, я тобі грушки,
Бо яблука обнесли по одному.
Грушок вродило. Та хіба ж дадуть
До Спаса їм достояти? Не знаю.
Хлопчиська за два дні їх обнесуть.
Собаки я давно вже не тримаю.
– У нас грушки також, бабуню, є.
– То не такі. От спробуй – тоді скажеш.
Бо кожен на селі хвалить своє.
Не пробуй заперечити – образиш.
– То мій старий садив. Ще до війни.
А й досі родить. То мені на старість.
Шкода, не дожили мої сини.
Десь у Сибірській мерзлоті зостались, –
Зітхнула та й пішла. Надворі ніч.
На небі зірно, мабуть, на погоду.
Грушки смакую й лізу вже на піч.
А мама ще іде, либонь, по воду.