Русалка

З голубого потоку

Випливала русалка.

Була гарна, нівроку,

І любила так палко.

І співала, і плакала,

Потім раділа,

І до світу примарного

Не було їй ніякого діла.

Ах, як сумно було їй,

Не звикалося спершу.

Все хотілось коханого

Затягнути у вершу.

Та вода у потоці

Була тиха й спокійна,

А ні верші, ані глибин,

І лишилась русалчина

Любов безнадійна

І хлопець коханий,

Що на світі один.

Він за нею не плакав,

Не журився за нею.

Було в нього на те

Сто вагомих причин.

Лише кинув на згадку їй

В воду білу лілею

І пішов понад берегом,

І вже був не один.

Сяяв місяць із неба –

То сонце русалчине,

Бо у день їй годилося

Спочивати на дні.

Ще русалчиних звичаїв

І законів не навчена,

Випливала на берег

В ті ночі сумні.

Білий квіт прикладала

До личенька свого

І у воду дивилась,

Чи гарно їй так.

Їй стелилась нелегка

І далека дорога.

Допливти до Дніпра,

А вже там – у стихії своїй.

Там зустрінуть сестриці

І розкриють їй всі  таємниці,

Хороводи водити

І до місяця грітися їй.

А своєму коханому

Може інколи навіть присниться,

Аби він не забув її

У безглуздій розпусті своїй.

 

Весна і пустощі русалок

(видимий і невидимий світ)

Вже покликали хвилі Дніпра

Всіх русалок до гурту.

Хтось гукнув: – Вже пора, вже пора,

До весняного нурту.

І здивовано мліла весна

В травня пестощах щирих.

Я була не одна, не одна

У весняному вирі.

Клопотались у небі хмарки,

І дощу докидаючи, й грому.

Вітерець, наче хлопець шпаркий,

Не давав спокою нікому.

Він русалку розбурхав зі сну,

Ту красуню зеленокосу,

Розтривожив саму весну,

Що занурила ноги у росу.

Заясніла Дніпрова вода,

Тихе плесо гойднулося хвильно.

Це весна, це любов молода

Безтурботна, всевладна, всесильна.

В небі чайки кигичуть довкіл –

Невгамовні Дніпрові сестриці.

І з далеких примарних віків

Зберігають чужі таємниці

І нікому їх не розкажуть,

Тільки в небі хмарки збаламутять.

Подивися на них – і розважать,

Подивися на них – і засмутять.

Бережіться, хлопці, ще змалку,

Бо весна – небезпечна пора.

Хто зустріне красуню-русалку,

Той опиниться в хвилях Дніпра.

І нема від них застороги,

Ну хоча б якийсь оберіг.

В них самі тільки перемоги.

Ну хоч хтось би їх переміг.

 

Розмова з лялькою (сон)

В мій сон прийшла моя забута лялька.

З минулого в теперішнє прийшла.

А  я  стояла, наче та скрипалька:

Мелодія звучить,

А слова не знайшла.

Сумна стояла  і якась розгублена.

– Чого тобі, мого дитинства казко?

– Була колись у те я улюблена.

Тепер прийшла… Візьми мене, будь ласка.

Взяла її, непоказну й маленьку,

Поколисала, як колись дитиною.

– Тебе тоді квітчала я калиною.

– А ще віночок з квіточок біленьких.

Я пам’ятаю. Ти мене забула.

Забула зовсім, наче й не було мене.

У ляльки серце може не й не поломане,

Але таке ж, як у людини, чуле.

– Ні, не забула. У житті дорослому

Чомусь бракує місця для ляльок.

– Ми захистили б вас від помилок.

Ми загубились, а знайтись не просто нам.

Якби ви нас так, як колись, любили,

Ми б вам наснились і знайшлися б знов.

Ви чистоту в дитинстві розгубили,

Всю вашу щирість, ніжність і любов.

Либонь, любити ви вже розівчились.

У ваших душах вже давно зима.

Бо нас нема. Ми зникли, розгубились.

Вам складно так, бо нас давно нема.

– Тебе забула! Як могла забути?

Я пам’ятаю кожну твою сукню.

Від того мені навіть трохи сумно.

Не думай, що дорослим легко бути.

Не треба, лялько, не картай мене

За те у чому я не завинила.

Якби могла, я час би зупинила.

Бо забуття й мене не обмине.

Я знаю, важко це тобі збагнути.

Дитячий світ… Все просто і чудесно.

Не можу я в дитинство повернутись,

Хоч так хотіла, якщо зовсім чесно.

Відкрилась сонця золотава брама.

Я не була вже схожа на скрипальку.

Я додивлялась сон. Стояла мама

І я, мала, тримала свою ляльку…

Минала ніч, ішла кудись за обрій,

Вмивався ранок свіжою росою.

Пошли нам, Боже, день погідний, добрий

І небо, незахмарене сльозою.