І що про мене скажеш ти?

Я нікого в житті не тримала.

Що ж, іди, і тебе не тримаю.

Я свій біль як належне сприймала.

І тепер… Як належне… Сприймаю.

Збайдужів, розлюбив… Або може

Не любив і не прагнув ніколи.

Ти прости йому, милий наш Боже,

Не карай його смутком та болем.

Мене одурили і зрадили,

Так підло і так несподівано.

Комусь мої сльози завадили

І пісня моя недоспівана.

Пережила. А потім звикла.

До всього з часом можна звикнути.

Тільки любов раптом зникла.

І як вона могла зникнути?

А головне – куди?

Як відшукати її сліди?

Розвіялася по світу

Пелюстками вишневого цвіту,

Ароматом квіток,

Співом пташок,

Лишила смуток і шок.

Нічого, минеться.

Життя заплаче і усміхнеться,

А потім закрутить у вирі

І висушить сльози щирі.

 

Я всім прощаю і тобі прощу.

Ти вже не друг, але й не ворог все ж.

До кого втому і надію понесеш?

Того не знаю. Але відпущу.

Без сил, без крил…

Як човен без вітрил…

Як можеш, то лети.

Та пам’ятай: повернення не буде.

Бо що тоді про мене скажуть люди?

І що тоді про мене скажеш ти?

 

Якщо не зміг любити на землі

За ті хвилини щастя і спонуки

Готова я віддати всі скарби.

Люби мене крізь радощі й розлуки,

На перекір майбутньому люби.

Нехай над нами журавлі курличуть,

Нехай сміється осінь дощова,

Люби мене, допоки роки кличуть,

Люби мене, допоки я жива.

Змішалися всі осені і весни.

Стою сама, мов на крутій межі.

Тебе нема. Озвись або воскресни,

Бо ми таки з тобою не чужі.

Стою сама, долаючи свій відчай,

Тамуючи всі болі, всі жалі.

Люби мене бодай із потойбіччя,

Якщо не зміг любити на землі.

 

Закохані не спали

Сріблилась ніч. При місячному світлі

Дурманила, п’янила матіола.

А зорі роздивлялися довкола

І кликали ті душі нерозквітлі.

Закохані не спали. Це для них

Сріблилась ніч і пахла матіола.

І засторога їм здавалась квола.

Ніщо не владне зупинити їх.

У келих квітів хтось збирав росу,

Цей чарівний, такий солодкий трунок,

Як ті обійми, перший поцілунок.

Таїла ніч незайману красу.

Аби ж то так до самого весілля

І по весіллі на багато літ.

Цвіла повія і пахтіло зілля.

А може й оглядатися не слід?

Десь причаїлась мамина тривога,

Зарошені дрімали спориші.

Була любов. Більш не було нічого.

Порив найвищий спраглої душі.

– Спинися, – шепотів бентежний вітер.

– Отямся, – шепотіла таїна.

Хилились віти і пахтіли квіти.

І ніч була – така в житті одна.

 

І я була одна у цілім світі

Спинився час на зламі чи на злеті.

Спинився час лиш на коротку мить…

А я стояла боса на планеті,

Ніхто й не відав, як мені болить.

Боліло так, що аж здіймались груди.

З душі кудись поділося тепло.

Повз мене йшли такі байдужі люди,

І їм до мене діла не було.

Моя сльоза нікого не вражала.

Я між людьми була немов сама.

Чи й я отак на когось не зважала?

Невже до сліз чужих жалю нема?

Сміявся з мене безтурботний вітер,

Жорстокий час відмірював свій крок.

І я була одна у цілім світі,

А ти шукав свій шлях поміж зірок.

 

Я не заздрю тобі

Я не заздрю тобі.

Ти в житті був не надто щасливий.

Щось згубив, щось здобув –

В результаті – усе на нулю.

Обминули тебе

Всі громи, буревії та зливи.

Я не заздрю тобі,

Бо неспокій я більше люблю.

Я не заздрю тобі,

Бо я більше знайшла, ніж згубила.

І дощі, і громи… Та про те говорити не варт.

Я любила тебе.

Їй же Богу, тебе я любила.

Тільки що це тобі?

Наче долі лукавої жарт.

Закінчилась гроза.

Заховали громи свої луки.

В небі сонце встає,

Щоб зігріти оновлений світ.

Вже минаємось ми.

Залишаються діти і внуки –

Наш високий дует,

Недоспіваний нами як слід.