Лишиться мить

Осінь пряде

З сірих дощів

Сутінки.

І для дерев,

І для кущів

Суконьки.

Що ж  ти мені

Приберегла?

Самоту…

Я пам’ятаю

Іншу осінь,

Осінь не ту.

Та осінь була

Щаслива і золота.

Та осінь пройшла

Через мої літа.

Не посміхайся,

То була зовсім не ти.

Спогадів тих,

Снів золотих,

Мені не знайти.

Там була я.

Чи може не я?

Сміялася.

Осінь моя

В Стрийському парку

Сховалася.

Треба піти,

Осінь знайти,

Ту золоту.

Може вона

Мене впізна,

Дівчинку ту.

Сонце сяйне.

Осінь мине

Спопелить.

День промайне,

Вічність мине,

Лишиться мить…

 

На догоду поетесі

Святкувала в урочистім лісі

Осінь золоту свою пору.

Ночувало літо на горісі,

А тепер пішло вже за гору.

Мудра осінь дивиться спогорда:

Хто там ще боргів не заплатив?

І звучить замріяним акордом

Неповторний трепетний мотив.

Заховався дощ у піднебессі,

За кущами сплять сумні вітри.

Все тут на догоду поетесі.

Ти твори, ти головне, твори.

Осінь виколисує в колисці

Чи то зиму, чи нову весну.

Спить їжак у захололім листі,

Десь ведмідь готується до сну.

 

Рижою лисицею

Рижою лисицею

Крадеться осінь,

Стукає у вікна

Пальцями дощу.

Я тебе не згадую,

Забула зовсім,

Ти мене не згадуєш,

І я мовчу.

Ти мене не згадуєш…

Це навіть краще.

Тихо осінь журиться

За нас обох.

Переводить сутінки

Вона нінащо,

Та простить їй пустощі

Всевладний Бог.

Ти мене не згадуєш.

А може й треба.

Спогади від поглуму

Захисти.

Нам з тобою любощі

Послало небо,

Тільки ми не вміли їх

Зберегти.

Ні на кого сердитись,

Нарікати,

Бо у всьому винні лиш

Ми самі.

Ходить осінь в сутінках

Біля хати,

Рижою лисицею

У пітьмі.