Не буди мене, місяцю

Не буди мене, місяцю, серед ночі.

Я ще майже не склеплювала очей.

Не для мене хвиля в морі хлюпоче.

Я втомилася вже від спекотних ночей.

Не буди мене. Чуєш? Це не для мене.

Я своє відлюбила уже давно.

Тільки серце б’ється, немов шалене.

Ай, зашторю я краще своє вікно.

Тільки щось зі мною сталося з віком,

Я сама не збагну, у чому річ.

Я терпіти не можу зашторених вікон,

Навіть у таку місячну ніч.

Ти мене зорепадами не здивуєш.

Я не буду загадувати бажань.

Та невже ти віршів моїх не чуєш?

В них нема ні розпачу, ні страждань.

Не буди мене, місяцю, буду спати.

Підглядати сни мої ти не смій.

Хто там ходить під вікнами біля хати?

Той далекий некликаний і не мій…

 

Вірю у твої чари

Ой, місяцю, ти розмовляти не вмієш,

Та ти розумієш, ти все розумієш.

Мені посміхаєшся й тихо радієш.

Нічого не вдієш, ти смієш, ти смієш

Мене цілувати промінчиком срібним,

Таким невагомим, таким мені рідним.

Ой, місяцю, ти не сумуй зі мною.

Промінчиком срібним попести мене,

Світиллю своєю розрадь мене.

Кинь з неба зірницю –

Нехай все насниться,

Все, що намріяла,

В що так повірила.

Щоб ранкова роса не змила,

Щоб зимова хуга не звіяла.

Місяцю-друже, не ховайся за хмари.

У тебе є зорі, а я без пари.

Не лиши мене,

Колиши мене.

Я вірю у твої чари.

 

Вечір приховає сивину мою

Вечір дихав росяною свіжістю,

Прохолода тішила село.

Зорі з неба заглядали з ніжністю,

Наче бід ніяких не було.

Пісня несміливо обізвалася,

Мов боялась тишу наполохати.

А мені чомусь вже не співалося,

Інші обсідали мене клопоти.

Як без мене пісня променилася?

Як без мене танці-пересмішники?

Як я на узбіччі опинилася?

Де ті хлопці, праведні і грішники?

Ті, що не любили, поженилися.

Ті, котрі любили, розминулися.

На мені пісні не зупинилися.

Роки відпливли й не повернулися.

Стану я колишньою і звичною.

Вечір приховає сивину мою.

Обізвуся піснею закличною

І про свою молодість подумаю.

Хто до ранку зіроньки збиратиме?

Може вдасться на свою натрапити…

А в душі ніколи не згоратиме

Те, чого не можна з віком втратити.

 

Не до пари

Місяць був гречний і добрий.

Він провів ніч за обрій.

Казав, що чекатиме з вечора.

Ніч йому не заперечила.

Вона не спішила прощатися,

Вона могла ще й зостатися.

Та день наступав їй на п’яти –

І треба було зникати.

Потім довго прощалася з ранком

І, огорнувшись серпанком,

Тихо пішла за хмари,

А місяць зостався без пари.

Він буде її чекати,

Такий смішний та рогатий.

А як зустрінуться знову,

Продовжать свою розмову.

Тільки зірки глузуватимуть,

Сміятимуться і казатимуть,

Виглядаючи із-за хмари:

– Місяць їй не до пари.