ПОЛОТНА

 

 

Подарований лев

Гарне в радості і в сумі

Княже місто, місто Лева.

Всі львів’янки – то красуні,

Кожна з них – то королева.

Кожна жінка – чарівниця,

Кожна жінка – то цариця.

А красуня з міста Лева –

Королева, королева.

Пустотливі у забаві.

Їхні витівки лукаві

Легко голову закрутять,

Кого хочеш, збаламутять.

Потім скаже:  – Що ви! Що ви!

Не було такої мови.

Запитайте хоч у кого.

Я й не думала такого.

Це, можливо, вам здалося…

А той стан! А те волосся!

А та усмішка чарівна!

Кожна жінка – то царівна.

А красуня з міста Лева –

Королева, королева!

О, львів’янка незвичайна,

В ній живе магічна тайна.

Хто львів’янку покохає,

Той і тайну розгадає.

Хто пізнав цнотливу вдачу,

Той ніколи не забуде.

Засміюся чи заплачу –

Львів розрадить чи осудить.

Посміхнулось променисто –

Всіх туристів полонило.

Містом Лева, княжим містом

Гордо ходить князь Данило.

То заверне на Валову,

То Підвальною пройдеться

І міркує: може й знову

Щось міняти доведеться.

Підійду, йому вклонюся,

Запитаю, як живе він.

Наполохати боюся

Романтичних гордих левів.

Це ж вони оберігають

Спокій князя, горду велич.

О, вони багато знають.

Де ж подівся королевич?

Супить брови князь Данило.

– Рать моя звелась нінащо.

Світ багатсво полонило.

Хто – багатий, хто – ледащо.

Вміють пити та гуляти,

Бачу, добре вже навчились

Руйнувати, торгувати.

Ну, а ви куди дивились? –

Докоряв він грізним левам,

А вони собі мовчали.

– Де корона королева?

Бузовіри! Яничари!

Мені копії не треба

І фальшивих діамантів.

Сто громів з ясного неба

На злодіїв й спекулянтів!

Раптом грім потряс всю землю,

Аж сполохалися леви.

Я, налякана й бентежна,

Поклонилась королеві.

– Ну, а ти чого боїшся? –

Раптом він спитав у мене.

– Я з жіноцтвом не воюю,

Сам навік їх полонений.

Ти скажи своє бажання –

І в три дні воно здійсниться.

– Хай мені моє кохання

Хоч намріється, насниться.

– Побажання панни, звісно, –

Це для лицаря як гасло.

Щоб ніколи те кохання

У душі твоїй не згасло.

Князь той дивиться на мене

І чогось собі сміється.

Серце в грудях, мов шалене,

Так і рветься, так і б’ється.

– Князю, Галицький королю, –

Осміліла я дорешти.

Треба брати свою долю,

Незважаючи на мешти.

Бо коли ще таке щастя

В свято випаде чи будень?

Ну, а раптом мені вдасться.

Спробую, а там… Як буде.

– Князю, Галицький королю,

Я щасливу маю долю,

Що зустріла вас і левів.

Й поклонилась королеві.

– Князю, я простого роду,

Далебі, не королева.

Але мрія моя давня –

Приручити собі лева.

Подаруйте мені лева.

Ви їх маєте он скільки.

А я матиму одного.

Розумію, що не просто.

– Він камінний. – Я те знаю.

Та живе у нього серце.

– Добре, що в таке ти віриш.

– Вірю, князю. Вас благаю:

Подаруйте мені лева.

– Лев не зможе жити вдома.

Не для лева тепла хата.

З’їсть його нудьга та втома.

Має бути він на чатах.

Він ходитиме стежками,

Хай тебе це не бентежить.

Дам наказ я з печатками,

Що той лев тобі належить.

Він стоятиме при в’їзді

У чарівне наше місто.

Коли  треба, рикне грізно

Чи всміхнеться променисто.

Підійдеш, коли захочеш,

Ти до нього. Це безпечно.

І заглянеш йому в очі,

І торкнешся його гриви.

Посміхнеться він сердечно

І довіку вдячний буде,

Бо як леви, так і люди

Люблять щирих і сміливих.

Поговориш, якщо можна,

І постоїш, якщо схочеш.

Бо жива істота кожна

Хоче ласки з рук дівочих.

Завтра лев на чатах стане.

Буде довго тут стояти.

Але він не перестане

Тебе кликати й чекати.

Як тобі сутужно буде.

Клич – і він тебе почує,

Сили всі свої здобуде –

І до тебе помандрує.

Свій обов’язок він знає.

Вір мені й своєму леву.

Берегти тебе він має,

Як справдешню королеву.

Я прокинулася вранці,

Та вже мусила мовчати.

Бо кому таке розкажеш?

Засміють… Але на чатах.

Поруч з ним би я стояла,

Своє місто боронила.

Жаль, наказ той з печатками

Залишився у Данила.

Ще колись його зустріну

І відважусь нагадати,

Щоб наказ той з печатками

Не забув мені віддати.

Бо інакше як довести,

Що я майже королева,

Що я маю від Данила

Подарованого лева?

 

Зоряна казка

Вона була примхлива і лукава,

Те космосу розковане дитя.

Літати скрізь було у неї право,

На пустощі, на смерть і на життя.

Вона з’являлась – зорі посміхались,

Вона зникала – місяць сумував.

Планети із орбіт своїх збивались,

І космос без зупину нуртував.

Метеорити всесвіт бомбували.

Ніде без неї ладу не було.

Ніхто не знав, звідкіль вона взялася,

Чия це донька, мрія чи забава.

Була вона примхлива і лукава,

І кожному в знаки вона далася.

І все ж її любили. Бо без неї

У космосі знімалась веремія.

Ніхто так заспокоїти не вміє,

Як те дівчисько вродою своєю.

Вона собі літала, як хотіла.

Їй все корилось, – зорі і планети,

А надто ті закохані поети,

Що мали душу, а не мали тіла.

 

Космічна дівчина в короні,

Прекрасна, як зірниця рання,

Збирала зорі у букети,

Щоб дарувати всім поетам,

Що пишуть вірші про кохання.

Її зірки пекли в долоні.

Але почула менестреля.

Ах, менестрель дзвінкоголосий!

Його пісні – то справжнє диво,

Таке довершене й правдиве,

Нечуване ще нею досі.

Розсипала зірки по небу,

Що розлетілись, мов лелеки,

І слухала. Душі потребу

Ніхто отак не міг збагнути,

Як менестрель отой далекий.

Ані зітхнути, ні дихнути.

– Кому він палко так співає?

Кому пісні свої складає?

Кому він зрештою належить?

Вже місяць шлях її мережить

Промінням срібним і сміється,

Бо так чомусь йому здається,

Що розгадав він таємницю,

Чому тій мрійниці не спиться.

А їй не спиться, не летиться,

Перехотілося світиться.

Не поспішає на планети,

Де зачекалися поети.

Все в ній бентежиться, нуртує,

Вона вже й місяця не чує.

І ревність, пристрасна і дика,

В її заворушилась грудях.

Такої не буває в людях.

Любов нечувана, велика

Всю її душу полонила.

Любов і ревність – то та сила,

Що може все. Вона безмежна.

– Будь, дочко, трохи обережна.

– Кому співає він? Не знаю.

Та не мені і не про мене.

Я хочу, щоб мені належав

Той менестрель, його пісні.

Я хочу, щоб за мною стежив

Хвилину кожну, ночі й дні.

Аби шукав мене у небі,

Про все на світі щоб забув,

Щоб кликав піснею до себе

І щоб завжди зі мною був.

– Ти маєш всесвіт, всі планети.

Тебе обожнюють поети.

Чи вже тобі набридли вірші?

Чи може стали вони гірші?

– Ні-ні, поети – то не те.

То все балакання пусте.

Не баламуть мене, будь ласка.

От він співає – просто казка.

Я так на землю задивилась,

Що аж забула за весь світ.

– Твоя корона обновилась

І сяє, наче самоцвіт.

– Я скоро і сама засяю,

Аби він в небо подививсь.

Чого я хочу, вже й не знаю.

Щоб проклинав або моливсь,

Аби дивився лиш на мене.

І щоб співав… І щоб співав…

Щоб моє серденько вогненне

У пісню вклав, у пісню вклав.

Мене охоплює тривога.

Я ще не знаю до ладу,

Але його я украду.

– Тоді не матимеш нічого:

Ані його, ані пісень.

Йому затьмариш ніч і день,

Раба бездушного й німого

Тоді ти матимеш. Бо він

Тепер співає на землі

Про свої радощі й жалі

Своїй найкращій і єдиній.

Властиво це земній людині.

– Я хочу, щоб співав мені.

Хіба я гірша? – О, ні-ні.

Ти краща, але не вона.

Не дівчина ота земна.

– То хочу бути я земною.

– І ти розлучишся зі мною?

– Ти теж кохав. Хіба забув?

Що мені ти і всі планети?

Що ті закохані поети?

Я хочу, аби він тут був.

І більше не кажи нічого.

Послухати б тебе старого –

І все зробити навпаки.

Ти вижив з розуму таки.

Від тебе мудрої поради

І не чекай, і не проси.

Сама ж собі не дам я ради.

І що мені з тії краси,

Що космос наділив так щиро?

Вона безсила перед ним.

Красу я принесу в офіру,

Аби співак той був моїм.

Вітри в той час відпочивали.

На небі зоряно було.

Хмарки легенькі пропливали,

Десь там цикади раювали,

І приколисане село

Дрімало десь поміж полями.

І пісня линула до зір,

Легенький вітер віяв з гір,

І вилась стежка між плаями.

 

Покликала вітрів, щось їм шепнула

Й чекати стала, що то далі буде.

Вітри помчали. Тихо ніч зітхнула.

Було вже пізно. Міцно спали люди.

Лиш менестрель не спав. У своїй пісні

Він виливав палке своє кохання.

Не сердився ніхто на спів той пізній.

Всі звикли вже. Як та зірниця рання,

Не спить юнак. Бо що той сон поможе?

А тут Марія вийти з хати може.

І вже удвох стоятимуть до рання.

Обоє знають, що таке кохання.

Тут вітер налетів – і хлопець зник.

Марія ще почула його крик –

І стихло все. І обірвалась пісня,

Така ще рання чи така вже пізня.

За мить юнак стояв вже перед нею,

Перед володаркою пишною своєю.

Стояв і… Плакав. Сльози на очах

У неї викликали справжній жах.

Бо на таке вона не сподівалась.

Її краса десь осторонь зосталась.

Її краса не вразила, не вбила,

Вона ж його до зречення любила.

– Хіба не бачиш ти, яка я гарна?

– То й що по тому? Твоя врода марна.

Гарнішої на світі не буває,

Як дівчина, що я її кохаю.

 

Вона дивилась на його сльозу –

І закипала, і впадала в відчай.

«Ні, я ганьби такої не знесу.

Ніхто мені так не казав у вічі.

Та я ж найкраща, я така єдина.

Мені належить всесвіт цей і ти.

Та він – людина. Перш за все людина.

І зоряного в ньому не знайти».

– Тепер співай. – Не можу я співати.

Я для Марії все життя співав.

Вона тоді виходила із хати,

І вітер тихо-тихо повівав…

– Її нема. Забудь свою кохану.

Я краща за Марію. Подивись.

Ти матимеш і славу, і пошану,

Ти всесвіту співатимеш колись.

Хіба того замало? – Забагато.

Співати я хотів би тільки їй…

То було свято. Урочисте свято.

Воно живе у пам’яті моїй.

– Я відпущу тебе. Нехай Марія

Залишиться такою, як була.

Ти скажеш їй: вона перемогла.

Ти – моя перша нездійсненна мрія.

Зорею стану. Ти дивися в небо

І пам’ятай: я думаю про тебе.

Сузір’я Діви ти знайдеш завжди.

Постій хоч мить, ще трохи підожди.

А зрештою… Вже ранок. Вже пора.

Яка жорстока і безглузда гра.

Я зіркою світитиму віки.

Щасливий будь. А може навпаки.

Коли побачиш сяйво неземне –

Співай. І згадуй інколи мене.

Шепнула щось вітрам – і хлопець зник.

Згорнула свої крила, як рушник,

І кинула у безвість. А сама,

Чи то дарма, чи зовсім не дарма,

На всі часи сузір’ям Діви стала

І вже ніколи більше не літала.

 

А зорі світили, а зорі тремтіли,

Вони заспівати також би хотіли.

Та голосу їм не дано, тільки сяйво.

А що тут придумаєш? Все буде зайве.