АКВАРЕЛІ ДУШІ (ДЛЯ ТИХ, ХТО НЕ ЗРІКАЄТЬСЯ ЛЮБОВІ)
Відгукнись
Відгукнися, друже мій, з далини.
Не приходь одружений в мої сни.
У дружини ревнощів не буди.
Відведи сім’ю свою від біди.
Ти скажи їй, голубе, їй скажи,
Що давно люблю тебе на межі.
Та любов на відстані – то пусте,
Почуття без істини не зросте.
Все було давно колись, та було.
Просто цвіт каштановий і тепло.
Просто юність билася із грудей,
Потім загубилася між людей.
Був той цвіт каштановий так давно.
Поновити заново не дано.
Просто знати хочеться, що болить.
Кухликом криниченьку не долить.
Пригорни, озовись…
Виринають слова
І уривки пісень…
Я жива! Я жива!
Ще хоч мить, ще хоч день!
Виринає любов,
Що і досі болить.
Хай живе без оков
Ще хоч день, ще хоч мить.
Не дивися
На мої посивілі скроні.
Не журися,
Що у мене рятунку нема.
Ми з тобою
Ще не зовсім таки безборонні.
Щойно осінь,
А ще прийде колись і зима.
То не плач, то не спів,
То сумне каяття.
Не шкодуй мені слів,
Їх надбало життя.
Розгубили ми дні,
Розгубили слова,
А любов, як пісні,
Ще жива, ще жива.
Шепіт вітру
Заблукав у багрянім листі.
Спів пташини,
Той самотній розгублений спів.
Ми з тобою,
Наче діти маленькі в колисці,
Знають, вірять,
Але їм так бракує слів.
Пригорни, озовись,
На роки не зважай,
Як було це колись,
Не забув, пригадай.
І гіркі полини,
І м’які спориші…
Що було – не спливло,
Залишилось в душі.
Не журися,
Не сумуй, не тужи за весною.
Ми з тобою,
Наче лебеді білі, удвох.
Як же добре,
Що з тобою я, а ти зі мною,
А все інше
Подарує нам добрий наш Бог.
Що журитися дарма?
Мліють спориші від спеки,
Мліє серце від жалю.
Відлетіли вже лелеки.
Ти від мене так далеко,
Але я тебе люблю.
Все життя тебе я кличу.
Ти не чуєш – то й не йдеш.
В морі чайкою кигичу,
В небі журавлем курличу.
Смуток мій не має меж.
Все життя тебе чекаю.
Ти не знаєш – то й не йдеш…
Ні на що не нарікаю.
Свого щастя не шукаю.
Не згубила – не знайдеш.
Не згубила, бо й не мала.
Що шукати надарма?
Як мене учила мама:
Не шукай, чого нема.
Заховаю біль і відчай.
Що журитися дарма?
Не один раз і не двічі
Осінь дивиться у вічі,
А небавом вже зима…
Прийди таки
А я стояла і чекала дива.
Чекала, але дива не було.
Лиш тиша, непідкупна і правдива,
І било десь знайоме джерело.
Чомусь так терпко й холодно від м’яти,
А серце калатало – аж у скронях.
Стояла я неподалік від хати
І м’яла м’яту у терпких долонях.
Стояла я і думала про тебе.
У небі тихо зорі мерехтіли.
На нас чомусь розгнівалося небо.
Чомусь не сталось так, як ми хотіли.
А м’ята, наче приворотне зілля,
Пахтіла так, аж чемрілись думки.
Я вже не сподіваюсь на весілля.
Хоч без весілля, та прийди таки…