Обжинки поезії

Не пошкодуєш

Сказала, що тебе я не люблю.

Не вір мені, бо я тобі збрехала.

Тепер від того біль страшний терплю.

Та того мені видалось замало.

Сказала, що я звідси утечу,

І що поїду звідси в край далекий.

Тепер мені доходить до плачу,

Тепер сміються з мене всі лелеки.

Бо я нікуди звідси не поїду,

Бо я нікуди звідси не втечу.

Якщо захочеш, то за тебе піду

І з тебе насміюся досхочу.

Ну що поробиш? Маю таку вдачу.

Любити мене мусиш отаку.

Коли сміятись треба, то я плачу,

Крізь сміх ковтаю я сльозу гірку.

Життя якесь навиворіт у мене.

Сама себе не можу вже змінить.

Якщо полюбиш ти мене, шалену,

То ти не пошкодуєш ні на мить.

 

Мені весна давно вже не ворожить

Не треба слів, коли нема любові.

Тоді вже краще не кажи  нічого.

Туман снується за моїм порогом

І скімлить, наче пес, зазнавши болю.

– Тумане, що тобі? Невже теж сумно?

Я не пущу тебе у теплу хату.

За смуток свій я маю вже заплату.

Ти знаєш, сумувати – нерозумно.

Весна тобі наворожила долю:

Розтанеш ти, як сонечко пригріє.

Розтануть твої пустощі і мрії,

Не буде смутку і не буде болю.

Мені весна давно вже не ворожить.

Не треба слів, коли нема любові.

Зате у мене вірші кольорові,

І пісня душу інколи тривожить.

 

А кликати доводилось самій…

Я вас любила. Ви того не знали.

Вам не прийшло таке до голови.

Ми зустрічались, ви про щось казали,

А я до вас зверталася на «ви».

Не треба смутку. Все було так мрійно,

Немов весна на березі ріки.

А я хотіла щиро й безнадійно

Відчути доторк вашої руки.

Всього лиш доторк. Це було багато.

Я з тим би відчуттям весь вік жила…

Було б це тихе неповторне свято.

Та доля мені свята не дала.

Ходила осінь, повагом, врочисто,

Всім дарувала приязнь і тепло.

Між нами все було так просто й чисто,

А власне, ще нічого й не було.

Ви посміхнулись. В мене серце стерпло.

Було, немов напнута тятива.

Мовчати з вами – це було нестерпно.

А говорити… Де знайти слова?

Дивився місяць на моє обличчя:

Хотів би розгадати клопіт мій.

Я мріяла, що хтось мене покличе,

А кликати доводилось самій…

 

І зацвітуть зірниці у воді

Якби то зими веснами були,

Тоді б вітри по-іншому гули,

Тоді б любов по-іншому цвіла,

І може б я молодшою була.

Щось можемо, чогось не можем ми.

Та не буває літа без зими.

За осінню настане вже зима.

Не треба мріяти про те, чого нема.

А може треба? Щоб колись-колись

Всі наші зими веснами збулись,

І щоб любов по-іншому цвіла,

Щоб знову молодою я була.

Купальська ніч не кличе вже мене,

Але вона мене не обмине.

І я попрошу мавок-чарівниць

Сипнути в серце пригорщу зірниць.

І стану я чаклункою тоді,

І зацвітуть зірниці у воді

Комусь на щастя, на ясну любов,

Аби лиш світ з орбіти не зійшов.

 

Нерозтрачене наше багатство

Я приходжу до тебе у сни,

Ніжним доторком серце тривожу,

Бо забути тієї весни

Я не можу, не можу, не можу.

Не кажи, що ти все це забув,

Що не згадуєш більше ніколи,

Як ти був, як зі мною ти був

Під каштанами рідної школи.

Баламутила голови нам

Та весна і розвеснене птаство.

Ми залишимо нашим синам

Нерозтрачене наше багатство.

Ні скарбів, ні грошей в нас нема.

Те багатство – то роси весняні.

Сходить казка на землю сама

Й завмирає в палкому коханні.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

1 × 2 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.