Осінній дощ

Дощ постукав у вікно до осені.

– Чом ти, любко, заховалась так?

Хмарами закрив небесні просині,

А тебе не викличу ніяк.

Я тебе чекаю вже від літа.

Але ти була ще золота.

Золото розвісила по вітах,

Срібне павутиннячко літа.

Я таку красу не міг нівечити.

Вітер мої хмари розганяв.

А тепер не зможеш заперечити,

Щоб тебе нарешті я обняв.

Кралечко моя в меду ожиновім,

Айстра у віночку пломенить.

Якщо хочеш, стань мені дружиною,

А не хоче – вийди хоч на мить.

 

Лиш смуток твій…

Стояла тиха благодатна осінь.

Ішли дощі, а між дощами – просинь.

Вже відлетіло птаство перелітне,

Дерева скинули своє убрання літнє.

Наміткою туман окутав місто,

А вітер рвав намітку ту на клапті

Й запитував: чи вийти не могла б ти?

Подарував би він тобі намисто.

Із горобини, з кетягів калини,

З осіннього пригаслого вже глоду.

Та ти не вийдеш вітру на догоду.

Лиш смуток твій за вітром тихо лине.

 

Осіння тиша, як осінній сум

Осіння тиша, як осінній сум,

Така багряна і така безмежна.

Я не зрікаюсь ані слів, ні дум.

Моя любов, як і душа, бентежна.

Моя любов висока, як життя,

І присмаку осіннього не має.

Люблю тебе. Люблю без каяття,

І другої любові не буває.

Осінній вітер у моїм саду

Новими кольорами вірші пише.

Іду до тебе, осене, іду

В твою багряну нескінченну тишу.

Коли тебе зупинять злі вітри,

Й негода перетне тобі дорогу,

Поклич мене і ніч заговори –

І я прийду тобі на допомогу.

Запам’ятай: я дужа і міцна,

І злим вітрам мене не подолати.

Мовчала тиші напнута струна,

Стояла осінь в мене біля хати.

 

Любов з осінніми очима

Моя любов з осінніми очима,

З сумними і бездонними, як час.

І в чому тут ховається причина,

Що та любов не лагідна до нас?

Любов у кожнім жесті, в кожнім слові,

Як пісня недоспівана дзвенить.

Чи ми вже не вартуємо любові?

То хай нам подарує ще хоч мить.

Єдину мить на все життя і спогад,

На дужий поклик спраглої душі.

Здається, більше вже нема нічого,

Та ти впадати в розпач не спіши.

Встелила землю килимом барвистим,

І стихло все в осінньому гаю.

Стоїш ти дужим деревом безлистим,

А я все ж горобиною стою.

 

Моя любов не полетить у вирій

Володаркою осінь світом ходить

І заглядає в душу не одну,

Чогось шукає – так і не знаходить,

Та я люблю її, таку сумну.

Нашіптує мені – й писати мушу,

І смутку вже корюся я сама.

Та інколи вже так візьме за душу,

Що виходу, здається, вже нема.

Не йди, чаклунко, до моєї хати,

Не навівай мені похмурих снів.

Спішу твої стежки позамітати,

А ти все сиплеш листя з ясенів.

Моя любов не полетить від мене,

Вона навчить мене своїх пісень.

Не обривай останнє листя з клена,

Хай красенем побуде ще хоч день.

Моя любов не полетить у вирій,

Вона перезимує у теплі.

А ти прийди до нас в розраді щирій,

Дощ принеси у вітру на крилі.

Люблю тебе, щемливу і багряну,

Твої дощі й розбурхані вітри.

Без тебе я писати перестану,

Покіль зазеленіють явори.

Пишу про осінь, думаю про весну,

А за плечима вже стоїть зима.

Я повесні заквітну і воскресну,

А зараз осінь і мене нема.

 

Листопадовий вальс

Друже, подай мені руку

Через роки крізь розлуку.

Ти хоч тепер не ховайся

І, якщо любиш, признайся.

Ми попливемо у вальсі,

У листопадовім вальсі.

Ах, листопадовий вальс!

Він і для нас, і для вас.

Листя кружляє

З вітром у парі,

Осінь вальсує

З сонцем у хмарі.

Вже засинає наш сад,

Бо надворі листопад.

 

Друже мій, як же це сталось?

Ще й не жили, а вже старість.

Ти пригадай, що минулось

І до сих пір не забулось.

Ми попливемо у вальсі,

У листопадовім вальсі.

З нами холодні вітри.

Раз-два-три, раз-два-три, раз-два-три…

Осінь вальсує

З вітром у парі,

Листя кружляє

З сонцем у хмарі.

Вже засинає наш сад,

Бо надворі листопад.