Нарешті сіла відпочити.

Знічев’я дивиться в вікно.

А сили тануть з кожним літом.

Сини ж не з нею вже давно.

По заробітках. Що ті гроші?

Жили б собі в своїм селі…

У неї діти всі хороші

І найрідніші на землі.

Сини листи не часто пишуть,

Що вже й чекати їх дарма.

І внуки не порушать тишу.

Куди не глянь – кругом сама.

– Он хтось іде. Либонь, поштарка.

Вже щось несе. Таки вона.

Пантелеймонова Одарка.

Ну ледве йде. Терпцю нема.

Сама назустріч вийшла з хати.

То вже котрийсь їй написав.

Як довго тих листів чекати.

Та як їх радісно читати.

Вже на порозі смуток став.

В Одарки очі, мов безодні.

– Вам телеграма. Із Москви.

– То від Івана. Щось сьогодні

Він їй не йшов із голови.

І тут-таки взялась читати.

Не зрозуміла. Щось… Страшне…

– Іван загинув? Божа мати,

Рятуй мене! Спаси мене!

Іван загинув! Що ж робити?

Кого їй кликати в журбі?

Як, Господи, тебе любити?

Ну як молитися тобі?

Кляла поштарку, землю й небо.

Набридло врешті-решт самій.

Сказала: – Діду, через тебе

Загинув син найстарший мій.

Прорік тоді не на добро ще,

Тим словом ранив ти мене:

– З тієї хати найдорожче

Ти винесеш, як час мине.

В той вечір довго так молилась,

Не встаючи з слабких колін,

Щоб мати Божа заступилась,

Щоб Бог відвів його проклін.

Ні, не відвів. Та Божа кара

Її кругом наздоганя.

Ходила, як та чорна хмара,

Слізьми вмивалася щодня.

До неба руки простягала.

А небо вічне та ясне.

Молитва їй не помагала.

– О Боже, не покинь мене.

Здавало серце. Слабли нерви.

Бо ж сил біда не додає.

Хтось тихо радив: – йди до церкви.

Спасіння там знайдеш своє.

Не йшла. Не те, щоб атеїстка,

А так, не вірила в добро.

І вдарила жорстока звістка:

На чужині помер Петро.

Уже тесали домовину,

Збирало гроші все село.

Її ж тримали, як причинну,

У неї сліз вже не було.

І каламутними очима

Вона дивилася на світ.

Зітхали люди за плечима:

– То все той дід. Старий той дід.

– Чого вчепилися старого?

Нехай там з Богом спочива.

Її карає Бог за нього.

– А пам’ятаєте слова:

«З тієї хати найдорожче

Ти винесеш, як час мине»?

– У нас такого не було ще.

А покарання те страшне.

– Такі слова в таку хвилину

Сказав старий, та Бог почув

І за тяжку її провину

Послав їй болю та плачу.

– Аж забагато, як б сказала.

– Ти з Богом сперечатись кинь.

Чи забагато, чи замало –

Бог краще знає і… Амінь!

– Їй би піти кудись на прощу.

– Яка там проща! Пізно вже.

– Хай Бог такого не допустить

І кожного обереже.

Уже й привезли, поховали.

Вона ж… Чи тямила хоч щось…

Давали ліки, рятували.

– Тепер побув би з нею хтось.

– А хто побуде? Її діти

Розвіялись на чужині.

А хто б недужу мав глядіти?

Чи вам це треба? Чи мені?

– То може якось у лікарню?

Там догляд, сестри, лікарі.

– Та… Та лікарня – справа марна.

А хто пригляне у дворі?

Корова, свині та індики,

Курчата, кури та качки…

– Село у нас таке велике,

А як до діла – в корчаки.

Всього надбала. Господиня.

А як біда, то їй куди ж?

Була б хоч би якась родина,

А то нікого! Й не гляди…

Хто може мав якусь образу,

То забувайте, бо ж біда.

Гуртуймося. І якось разом

Їй допоможемо. Шкода.

Скажімо, я. Живу не близько,

На другому кінці села.

Та ж не зима тепер, не слизько.

Прийду, як треба, раз чи два.

Чи може й більше. Так і кожна.

Є ж серед нас і молоді.

Людину кидати не можна,

А надто у такій біді.

Так і зробили. Відживала.

Провідували. Все як слід.

Вона ж у немочі питала,

Чи ще живе старий той дід,

Що в її хаті поселився.

– Його нема. Давно помер.

– Він із Сибіру приблудився,

Живе у мене відтепер.

Та хай живе. Мені не шкода.

Бач, із такої далини…

А як там у селі погода?

– Така, як тут… – Озимини

Вже не зібрати. Мало снігу.

– Ще літо. Може й буде сніг…

А роки бігли і з розбігу

Вже не верталися з доріг.