Навчи нас, Ісусе
Хтось ходить по світу,
У пазусі носячи зло,
Гріха не боїться,
Бо в Бога не вірив ніколи.
І як же зробити,
Щоб зла на землі не було?
Добра треба вчити,
Мабуть, з початкової школи.
А може добро
Виплива з материнських грудей,
Оновлює душу
І скверни розвіює хмари.
Син Божий Ісус,
Що страждання зазнав від людей,
Простив їм усе
І в Отця не просив для них кари.
Навчи нас, Ісусе,
Як світ врятувати від зла,
Щоб став він добрішим,
Щоб стали добрішими люди,
Щоб квітка надії
Й любові між нас розцвіла.
Навчи нас, Ісусе,
Без тебе рятунку не буде.
Подякую Богу
Подякую Богу за все, що у мене було,
За добре і зле, за недоспані весни і зими,
За зорі ясні і за чисте оте джерело,
За роси рясні, що впивались і тішились ними.
За річку, що часом виходила із берегів,
За мирне і щире оте голубів воркування,
Подякую Богу за друзів і за ворогів,
Вони додали сил і розуму для виживання.
Подякую Богу за крихту людського добра,
За те, що мені довелось в цьому світі зазнати,
За те, що живу я в країні Дністра і Дніпра,
Що ваблять мене далиною своєю Карпати.
Я дякую Богу, що Галицька рідна земля
Мені додавала наснаги, натхнення і сили,
Що рідною мовою матінку кличе маля,
Що рідні лелеки дітей у колиски носили.
Гіркі полини не бувають солодкі на смак.
Вони нам гірчать в кожній пісні і в кожному слові.
Та вірити треба, що буде колись все не так.
Хто землю не любить свою, то ті на землі випадкові.
Дума про Батурин
Білі хмарки летять над Батурином. Ви бачите? Придивіться уважніше. То не хмарки. То Ангели. То душі дітей, невинно убієнних царем-катом Петром та його нелюдами. Ангели над Батурином. Вони оберігають його від лиха. І доки Ангели на сторожі, Батурин може спати спокійно. З ним нічого не станеться. За нього моляться ангели-діти.
Минають дні, минають роки,
Минає не одне сторіччя,
«Реве та стогне Дніпр широкий»,
А Кобзар сидить на узбіччі
Не їсть, не п’є, не вмирає,
А про Батурин співає.
Бог поставив його на сім світі,
Аби пісня кобзарська лунала
Від віку до віку
На многая літа,
Щоб не дати пам’яті заснути,
Щоб не дати біль цей обминути.
Хто йде – не минає.
Пісню послухає,
Зітхне,
Сльозу змахне,
Богу помолиться,
Кобзареві поклониться,
Окраєць хліба покладе
Та й далі йде.
Кобзареві нічого не треба.
Він сліпий. Впали більма на очі.
Та він бачить душею і серцем,
Бачить те, чого навіть не хоче.
Ой, у місті,
У Батурині
Від сходу сонця
Та до заходу
Там лилася кров
Християнськая,
І летіли там
Буйні голови.
Ой, у місті
Та й у Батурині
Всі засмучені,
Всі зажурені.
Ірод цар Петро,
Спільник сатани,
Хоче ірод-цар
Кров’ю вмитися,
Кров’ю впитися –
Не втопитися.
І плаче річка Сейм
Кривавими слізьми.
Та то були не ми.
А може ми?..
Знялися до небес
Батурина дими.
Вони і досі гірчать,
Та нікого нічого не вчать.
Скаче кінь без вершника
Посеред степу.
Він шукає гетьмана
Пана Мазепу.
Подивися, гетьмане,
На свій Батурин.
Горить Батурин в чорному диму,
А рятувати нікому
На згарищах танцює смерть,
Вона вже виповнена вщерть.
І страшно їй самій.
О Боже милий мій!
Як допустив ти сатану –
І досі не збагну.
І плаче Сейм кривавими слізьми.
– Сестрице-Десно, кров мою прийми.
То кров пролита з грудей
Праведних Божих дітей
Прислужниками пітьми.
Було колись, болить і досі…
Батурин… Хилить корогви.
Довіку він жалобу носить.
Від Петербурга до Москви
Блукає кривда України.
Димлять Батурина руїни,
Горять палаци та церкви.
Стоїть пекельний дикий плач.
Ти нам, Батурине, пробач.
Або ж … Не вибачай нікому.
Земля всотала кров і крик,
З Батурина аж до Сибіру.
За біль, за правду і за віру,
За Конотоп, за Кагарлик,
За Київ і за синь Дніпрову,
За рідну українську мову
Нас розпинали на хресті
Спочатку ці, а потім ті,
За нашу мову з соловейками й зозулями,
З якою колисалися,
Якої не зрікалися
Під нагаями і під кулями.
Чому ж історія мовчить?
Історики, мов без’язикі.
Ніхто нікого не навчить,
Хоч ми і дужі, і великі.
Бо в кого у душі руїна,
Байдужа їм і мова, й Україна
Як ми Батурин їм простили –
Я розумом ніяк не осягну.
І знову маємо війну,
І знову маємо могили.
Козацькі чайки десь на дні
В Дніпровім лоні спочивають.
Вони надіються й чекають.
То їм надіятись чи ні?..