ОБЖИНКИ
Сіячі
Що посіють батьки,
Їхні діти пожнуть.
Що посіяли діти,
Пожнуть онуки.
Добре те, що за вірші
В Сибір не женуть.
Добре те, що за вірші
Не заковують руки.
Пиши,
Тільки, щоб від душі.
Люби!
Бо нам конче любити треба.
Вже наш смуток
Ізв’ялив спориші,
А Чорнобиль
Спалив власне небо.
Ніхто не хоче чути про сумне.
Веселого давай нам аж по вінця.
За вірші не картайте ви мене.
Чи ви, братове, вже не українці?
Невже вам той Чорнобиль не болить?
І спогад про Сибір – то не минуле?
Не хочу я, щоб ви бодай на мить
Про всі ті наші прикрощі забули.
Пиши.
Тільки б вогник той не погас.
Люби,
Бо з любові народжено нас.
Рідну землю
Бережи і люби,
На поталу не дай
І не зганьби.
Обжинки
Якщо не докладешся ти до жнив,
То наче і не був,
То наче і не жив.
Якщо не наколов стернею ноги,
То марні всі перейдені дороги.
Всі від землі і до землі кінці,
Бо всі ми сіячі і вся женці.
Такий у нас вже працьовитий рід.
У когось урожай,
У когось – недорід.
А той, хто мрійно грівся на осонні,
У того порожньо
Й без мозолів долоні.
Його обжинки не спасуть.
У чому ж суть?
Ледачому легше жити,
Та важче вмирати.
Нема за чим поплакати
Ні пошкодувати.
Чи жив, чи ні… Порошина –
І та більше важить.
Ніхто його не засмутить,
Ніхто й не розважить.
Як ти в житті не сіяв і не жав,
А десь собі у холодку лежав,
То що тобі обжинки? Що жнива?
Душа твоя давно вже нежива.
Зате хто сіяв і просив у Бога,
Аби було і сонця, і дощу,
Аби вродило хліба досхочу,
Тому й обжинки – славна перемога.
Той запах чебрецю і материнки…
Збираю урожай – свої обжинки.
Вже вітер заміта мої стежки,
Та я святкую радісні обжинки.
Бо хто в житті попрацював як слід,
Той має право на святочне диво.
У мене в серці полум’я, не лід.
Життя іде на захід, не на схід,
Та все ж я посміхаюся щасливо.
На плаву
Життя мене тримає на плаву,
Хоч, якщо чесно, плавати не вмію.
Живу, як можу, можу, як живу,
Та нарікати на життя не смію.
Я не надбала грошей і скарбів,
Лиш написала кілька сотень віршів.
Синів зростила чесних, не рабів,
Як не найкращих, то і не найгірших.
Для себе я нічого не втаю,
Усе, що маю, все для вас запишу.
Лише любов, любов палку свою
Нікому не віддам, собі залишу.
У Бога прошу щастя для дітей,
І щоб онуки виростали дужими,
Щоб їх любили люди й до людей
Вони ніколи не були байдужими.
Зійду у ніч, а вам залишу день,
Веселий, сопілковий і пташиний.
І хай дзвенить одна з моїх пісень,
Безжурна, як той легіт тополиний.
Життя мене тримає на плаву,
Хоч плавати я так і не навчилась.
Допоки я співаю, я живу.
Дай, Боже, щоб та пісня не скінчилась.
Пісні ще є, а голосу нема
– Я так давно не чула твого співу.
Ти не співаєш вже. Але чому?
– Я голос свій подарував Сибіру,
Хоч і не знав, чи треба він йому.
– А хіба голос можна дарувати?
– Не можна, звісно. Але що я міг?
Там можна було й душу надірвати.
Глуха тайга, мороз і лютий сніг…
– А як ти все це витримав? – Не знаю.
Про маму думав. І про солов’їв.
– Про солов’їв? У здичавілім краю?
– А ще про тихі крони яворів.
Про став, про верби і про неба просинь,
Робилося тепліше на душі.
Зима там вічна. А в нас літо, осінь,
Калина і зелені спориші.
– Хіба там літа зовсім не буває?
– Буває, але не таке, як тут.
Там соловейко зовсім не співає,
І мальви біля хати не цвітуть.
І яблуня свого не родить плоду.
Її нема, вона там не росте.
Сибір! То пекло для мого народу.
Я перестав співати через те.
Співав пісні. Тайга їх не приймала
І лютувала, дика і німа.
Нарешті голос мій собі забрала.
Пісні ще є, а голосу нема.
Живуть там люди, поряд з звіром диким.
Я б край такий ніколи не любив.
І той народ назвав себе великим.
А що він в світі доброго зробив?
Завоював, поруйнував, знеславив,
І сам себе зганьбив у тій війні.
Та нас він на коліна не поставив:
Ми і не знали, що такі міцні.
Міцні та дужі, і непереможні.
В серцях ворожих сіяли ми страх.
Хилитись і коритись неспроможні,
Так і вмирали у чужих снігах.
До кожного у голови калина
Приходила і подумки цвіла.
За кожним сумувала Україна,
Але допомогти їм не могла.