ОСІННІ МЕЛОДІЇ (В МІНОРІ)

 

 

Літо відійшло

Якась пташина

Писнула спросоння –

Чиясь любов.

Холодний дощ,

Холодне підвіконня.

Ти не прийшов.

Від того осінь

Мліє у зажурі

І дощ іде.

Від того ночі

Й дні якісь похмурі –

Нема тебе.

 

Я не засну до самого світанку,

Вплелася осінь у думки мої.

Як самота, стоятиму на ганку.

Як жаль, що відлетіли солов’ї.

Холодна ніч, холодне підвіконня,

Холодна крапля впала на чоло.

Ніяк не прожену своє безсоння.

Тебе нема – і літо відійшло.

 

Дрімала осінь на покосі

На покосі

Дрімала осінь,

Під голову сонях поклавши,

Як завше.

Прикрилася хмаркою,

Щоб не було жарко їй,

І дивилася з-під руки,

Як гуртуються ластівки,

Щоб летіти у вирій.

А лелека щирий

Прийшов, подивився,

Низенько вклонився,

Осінь привітав

Та й у неї спитав:

– Ви часом не з казки?

– Я з Божої ласки.

Я прийшла з неба,

Бо була в тім потреба.

А ти, лелеко, не гайся,

У вирій збирайся.

Незабаром і вам

Наперекір вітрам

Летіти далеко.

Не сумуй, лелеко.

Сумно мені.

В’ялить мою душу,

Що проводжати вас мушу.

Повернетесь весною,

Та не стрінетесь зі мною.

 

Розгубила осінь рими

За  чужими за дверима

Не шукала я тепла.

Розгубила осінь рими,

Позбирати ж не змогла.

Я вже думала-гадала:

Чим би їй допомогти?

Може щось би позбирала,

Та з’явився раптом ти…

Після довгої розлуки

Знов до осені прийшла.

Простягла до тебе руки,

Прагну ласки і тепла.

Розгубила осінь рими.

Я зібрала, та дарма.

Що тепер робити з ними,

Коли радості нема?

 

Осіння пастораль

Яка сумна довкола тиша,

Яка незаймана краса.

А вітер хмароньки колише

І ворохобить небеса.

Лунає співанка далека,

Лишає в серці чистий слід.

І вже збирається лелека

В осінній довгий переліт.

Прощай, лелеко, повертайся,

Весна без тебе – не весна.

Надовго з нами не прощайся.

Без тебе зовсім  я одна.

А дні стоять такі похмурі,

Немов прив’яла їх краса,

Поля принишкли у зажурі,

І тихо плачуть небеса.

 

Ти чому так рано роздощилася,

Осене, пораднице моя?

Жаль, що я із літом розлучилася

І за ним сумую й досі я?

Жаль тобі пташиних перельотів

У далекі сонячні краї.

Глечики на маминому плоті

Я підставлю під дощі твої.

Кралася лисицею рудою,

Інеєм упала на траву.

Я себе відчула молодою.

Я з тобою, осене, живу.

В вирій я не можу полетіти.

Як тебе покину тут саму?

Добре, що попідростали діти.

Внуків я з собою не візьму.

Саме час їм бігати до школи,

Вчитися, як жити на землі.

Ми з тобою, осене, ніколи

Не зіп’ємо смутки і жалі.

Хай вітри розчешуть твої коси,

А дощі туманами спливуть,

Тільки жаль, що твої чисті роси

Перейдуть в осінню каламуть.

 

А сутінки снують холодні квіти

А осінь сутінки пряде

Собі на шати.

Вже натомилась літній день

Так прикрашати.

Складала придане своє

В зелену скриню.

І зустрічали всі її,

Як господиню.

Позастеляла всі стежки

Багряним листям.

Лежали яблука й грушки,

Як у колисці.

Вже сумували журавлі

За рідним краєм.

Ходила осінь по землі,

Ще й з короваєм.

Їй горобина одягла

Своє намисто.

Вітрам уже не до тепла,

Дощам – врочисто.

Як на цимбалах, виграють

На голих вітах,

А сутінки собі снують

Холодні квіти.