ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ (САМА ПРО СЕБЕ)
Господи, дякую тобі, що дав дожити мені до моїх обжинків. Хай буде воля твоя, як на небі, так і на землі. Бо без тебе, Отче, ми пропащі. Ніхто, опріч тебе, не помилує нас і не спасе.
Обжинки! Гарна пора. Чи сіяв, чи не сіяв, а жати треба. Хоча… Що ж жати, коли не сіяв? Адже в народі кажуть:
«Що посіяв, те й пожнеш».
Однак жати треба. Якщо не на своєму полі, то на чужому. Чи за плату, чи задарма. Аби докласти своїх рук до того жнива, що вродила земля. А якщо я ніколи не мала власної ниви? То була нива творча. На цій ниві теж є свої обжинки. І я щаслива, що до них дожила. Може я надміру романтична, може надміру екзальтована, але я світ бачу не в кривому дзеркалі. Хоча, якщо чесно, я не дивлюся в дзеркало, бо я сліпа. От і розгадка моєї романтики і екзальтації. Бо я бачу світ не зором, а емоціями. А як же тоді з обжинками? А з обжинками все нормально. Ромен Ролан колись казав, що дух не буває сліпий. А ще один розумний чоловік казав, що поети не бувають сліпі, глухі чи… Словом, поет або є, або його немає. Хочу сподіватися, що я є і що я таки поетеса. Колись я соромилася вимовляти те горде слово поряд зі своїм іменем. Я називала себе жінкою, котра пише вірші. Але поступово після чергової збірки я вже сором’язливо ставила поряд зі своїм іменем оте прекрасне, милозвучне слово – поетеса. Буду сподіватися, що мій читач мені не заперечить. Хотіла б, щоб не заперечив.
Мої обжинки, скромний мій доробок – сімнадцять поетичних збірок, «Обжинки» – вісімнадцята збірка, а ще двадцять три книжечки казок і жменька прози. Тут і повісті, і оповідання. Тут і книжки про кобзарів, книжки про мене: про моє дитинство і про мою юність. Написано ще багато всякого,але хто і коли це видасть – не знаю. Бракує коштів. Їх чомусь завжди бракує. Бракує саме отого мільйона, котрий так безжурно витрачають багаті люди на свої розваги. Але кожному своє. А моя справа – творити, не думаючи, чи побачать світ мої твори, чи так і залишаться нікому невідомими, і мої читачі так їх і не дочекаються. Отака трохи сумна історія моїх обжинків. Але на загал обжинки – це гарно і весело. Отже, буду тішитися тим, що маю, а все інше… Якось буде. А буде так, як Бог покерує. Посіяла, а хто буде жати, той нехай і про мене згадає. А якщо не згадає, то й обійдеться. Тепер про себе.
Сліпою я не народилася. Я втратила зір на другому році життя. Жила в селі на Тернопільщині у багатодітній родині. Йшла війна. Які там ліки? Які там лікарі? Та чи й помогло б?..
А після війни, ясна річ, не до мене було. Лише у сорок дев’ятому році повезла мене мама в Одесу до Філатова. То була світова знаменитісь. Цей видатний лікар сказав, що вже пізно, що зоровий нерв атрофований, що це вже на все життя.
Був квітень. Лише ставши дорослою, уявила собі, як я тоді виглядала: у валянках, в пошитому сільською кравчинею пальтечку з найдешевшої тканини, худенька і маленька, ішла по Одесі зі своєю неписьменною мамою, котра не вміла ні читати, ні писати. Вона знала тільки одне: мусить доступитися до того знаменитого Філатова, про котрого всі говорили, бо інакше вона спокою в житті не матиме. Таки доступилася до того Філатова, і тепер вже знала моя бідна мати, що її дитині, тобто мені, нічого вже не поможе, мусить жити так, як накреслив їй Бог.
Чому я зробила такий екскурс в минуле? Мабуть тому, що це було найважливіше в моєму житті – ота химерна доля, що була вже мені накреслена з раннього дитинства. А все решта – це мої власні здобутки з Божою допомогою та з допомогою добрих людей. Бо без людської доброти я би нічого не досягнула.
Школа для сліпих дітей у Львові, робота в цеху – виживання, заробляння на кусок хліба, університет, робота у вечірній школі, заміжжя, діти, розлучення, сльози і маленькі радощі – життя, як у багатьох. Трошки трудніше, інколи трошки цікавіше, бо була ще моя поезія, яку ніде не друкували – «мало ідейної вагомості». І справді мало. Писала все більше про любов. «А про любов вже писав Олесь, – » відписували мені. Я знаю, читала вірші Олеся. Прекрасний поет. Але в мене були свої весни, була своя любов, і я хотіла про неї писати.
– То й пиши собі. Хто тобі боронить? Але не надійся, що хтось буде тебе друкувати.
Ні, того мені не писали. Те вже я зрозуміла сама. Зрозуміла – і перестала посилати свої вірші в газети і журнали.
Друге заміжжя. Вже пізнє. Чоловік зацікавився моїми віршами. Декотрі поклав на музику – вийшли непогані пісні. А далі став думати, як видати поетичну збірку. Я в таке не вірила. Та часи змінилися, тепер, як з’ясувалося, можна видаватися, треба було тільки мати гроші. Чоловік шукав спонсорів. І на диво знаходив. І нарешті в 1996 році вийшла моя найперша збірка «Виклик долі». Жалюгідна, з помилками, на нікчемному папері, але така дорога мені, моя перша книжечка, друковане слово, яке можна було тримати в руках.
І вже годі було спинити і мою музу, і мого чоловіка. Виходили збірки поезії, казки, проза. А що я ? А я собі просто писала і тішилася кожною збірко, як новонародженою дитиною. Дещо виходило і шрифтом Брайля. Це теж мене дуже тішило. Бо ті книжки могли прочитати мої побратими, такі ж незрячі, я як і я. Про книжки шрифтом Брайля я колись і мріяти не могла. А про що я колись могла мріяти? А зараз… Що зараз? Надходить пора обжинків. Збираю урожай. Добрі слова читачів, здивування, захоплення, бажання придбати мою книжку. Критика мовчить. А що їй казати? Я ж не член Спілки Письменників. Дякую вам, критики, за те, що мовчите. Бо що доброго ви сказали б мені? А погане навіщо говорити? Пишу собі – той пишу. Нікому на мозолі не наступаю, бутафорної слави не приймаю. Збираю лише слова добрі і щирі. Вони для мене важать багато.
Нова поетична збірка «Обжинки» виходить об’ємна. І вже не знаю, чи вдасться її видати. А хотілося б. Може це вже остання… Хотілося б – це так. А кошти? Де взяти кошти? Спонсори перевелися. Нема меценатів. А вірші просяться до людей. Віршам хочеться, щоб їх читали. І читачі також хочуть читати мої вірші. Це я знаю. Зустрічаюся з ними на книжковій толоці і на наших виступах, що ще подекуди є. Виступів у нас тепер дуже мало. Наш «зірковий час», здається, потихеньку завершується. Ради на те нема. Я старію, а окрім того банальна річ: страшенно подорожчав бензин. Невигідно стало їздити. Бо платити за наш виступ більше люди просто не можуть. А головне – війна. Нехай називають її АТО, але гинуть люди. Отаке-то, Секлето. Та життя триває. Та все ж задумаєшся, чи видавати наступну збірку. Але ж вірші є! Вони написалися! То й що?.. І сміється з мене шпак. Бо що йому мої проблеми? Очевидно, шпакові його шпачині проблеми видаються значно серйознішими. А мені?.. Ясна річ, світ цілком спокійно може обійтися без моєї збірки. Але ж … І в’ялить душу відчуття якесь двоїсте: радість, бо ж вірші є, вони написалися, і смуток, бо ж коштів нема.
– Якось буде, – сміється мій чоловік Лайош Молнар. Він жартує, бо добре знає, що «якось» нічого не буває: або збірка вийде, або ні. От і все. Третього не дано. А як же хочеться, щоб таки вийшла.
Обережи нас, Боже, від злих думок і від злих людей. Злі думки ще нам підвладні. Їх ще можна якось розвіяти, відігнати, перемогти. А злі люди… Вони наче вигулькують нізвідки і дуже важко, нехотячи, зникають. А ми залишаємося, як на розпутті, між злом і добром. Хтось не ввібрав у себе те зло, відкинув як непотріб, а хтось… Обережи нас, Боже, своєю силою і своєю милістю. Дай нам спромогу вистояти проти зла, перемогти його. І нехай допоможуть у тому мої вірші.
Благослови, Господи. Пошли, Боже, моїм книжкам многая літа, а мені, грішній, добрих обжинків, людської пам’яті, а років… Скільки, Господи, мені відміряєш. Амінь!