Я озвуся до тебе

Я озвуся до тебе, коханий,

Перепілкою у житах,

Теплим повівом в день весняний,

Зорепадами у світах.

Ти не клич мене –

Не докличешся.

Не чекай мене –

Не прийду.

Ще нажуришся,

Накурличешся

І на радощі,

Й на біду.

 

Я озвуся до тебе, мій любий,

Голубиним палким воркуванням,

Шурхотінням листочків на дубі

І зозулиним щедрим куванням.

Не кажи моїй

Щедрій осені,

Що у снах вона

Заблудилася.

Не зустрілися

Якщо досі ми,

Значить, я тобі

Не судилася.

 

Нехай пісні не замовкають

Я восени посію хміль,

Нехай росте зимі на втіху –

І Дід Мороз впаде від сміху,

І зарегоче заметіль.

В букети я зберу всі сни,

Всі свої сни, окрім одного.

Вони мені вже ні до чого –

Нехай летять аж до весни.

Я заспіваю сто пісень,

Сумних, веселих, обрядових,

Гірких і солодко медових,

Про свято і про будний день.

Я вусібіч їх розішлю,

Нехай вони не замовкають,

Нехай дівчата їх співають,

Бо ті пісні я так люблю.

І вас люблю, і цілий світ,

І кожну квіточку й билину,

І горобину, і калину,

І плин своїх минулих літ.

 

Не дружина

Достигала солодка ожина,

Голубіли озера квіток.

Я давно вже тобі не дружина,

Ми спалили останній місток.

Тільки й досі твій голос любові

Мене кличе в осінні гаї.

Пам’ятаю слова вечорові

І розпачливі губи твої.

 

Все забути, забути, забути,

Стерти спогади, стерти печаль.

Що ж, дружиною можна й не бути,

Та коханою бути не жаль.

Ми любили, обоє любили,

Та на посміх любов прирекли.

Наробили біди, наробили,

Порятунку знайти не  могли.

 

То навіщо тоді розлучились,

Коли звів нас до купи сам Бог?

Не навчились, либонь, не навчились

Ми прощати провини обох.

Я давно вже тобі не дружина.

Хтось позаздрив або може врік.

Достигає солодка ожина

Кожен рік, кожен рік, кожен рік.