Обжинки поезії

НОТАТКИ (з циклу «Кишенькова голова»)

  • Подаруй мені, місяцю, зірку.
  • Навіщо вона тобі?
  • Просто так. Для розради. Бо гірко.
  • Он бачиш? Гойдається на вербі.

Якщо хочеш, візьми її собі.

  • Ні, місяцю, мені треба,

Щоб вона впала з нічного неба.

  • А навіщо тобі, щоб вона впала?
  • Щоб я бажання своє загадала.

А ще треба, щоб воно здійснилося,

Або щоб хоч наснилося.

 

Місяць уповні.

Він з ясним чолом

Сидить у мене за столом,

Смакує львівську каву

І посміхається лукаво.

Мене вартує,

Зі мною жартує,

Все пам’ятає,

А часом і про серйозні речі питає.

  • Хто ти для вічності?
  • Пилина.
  • Хто ти для Бога?
  • Його дитина.
  • Хто ти для слави?
  • Вона мене не знає.
  • А ти однак пишеш?
  • Пишу, місяцю.
  • А хто написане видавати буде?
  • Не знаю. Може колись видадуть люди.
  • Однак ти пишеш.
  • Пишу, місяцю.
  • Тоді ти справжня письменниця.
  • Може.
  • Нехай Бог тобі допоможе.
  • Дякую, місяцю,

За добре слово.

  • А про мене напишеш?
  • Обов’язково.

1

Не треба придумувати про Тараса Шевченка всякі нісенітниці і викопувати з його біографії те, чого не було. То й що, що вже минуло 200 років з часу його народження? Я розумію, що цікаво: а що там у нього було? І з ким? А чи були у нього діти? Розумію, що людина так влаштована, що кортить зазирнути у найпотаємніші куточки життя наших геніїв: а що там? От якби ще викопати щось крамольне. Ото втіхи було б. І вони, мовляв, як і ми… А ще, якщо комусь дуже кортить роздобути матеріал для своєї книжки або, крий Боже, для дисертації. Але ж не завадило б подумати хоча б про таке: чи хотів би Тарас, аби про деякі деталі з його життя знали те, чого він сам не розповідав? Може вартувало б пошанувати пам’ять поета і не копирсатися в його біографії, достеменно вивідуючи: з ким, коли і при яких обставинах. Де правда, де брехня – ніхто аналізувати вже й не буде. А якщо буде, то будуть нові домисли, вигадки, гіпотези. Соромно. А кому не соромно, той до решти втратив совість.

Розумію, що я нікого не зупиню. А хотілося б зупинити, може навіть Шевченковими словами:

«Схаменіться, будьте люде!»

2

Споконвіку люди людей вбивали. За що – це вже не так важливо. Але, Господи наш милосердний, за що ж мала бути смерть у муках, у найвитонченіших муках? Христе Боже наш, скажи, чи став світ кращим після того, як тебе розп’яли? Чи стали кращими люди, за котрих ти дав себе розп’яти? Не знаю. Не збагнути мені твоїх планів, Господи. Але, якщо кров стражденного нашого Ісуса не спасла світ, то що тоді його спасе? Мабуть, що таки пора, Господи, поставити світ перед твоїм Божим судом. Будь з нами, Господи. Не відрікайся від нас. Будь з нами завжди. І в час  лихоліть також. Спаси і помилуй нас. І світ цей грішний спаси, бо ти його створив. Вірую в тебе, Отче Наш. І в Пресвяту Трійцю вірую. Схиляюся перед Богородицею у поклоні: заступися за нас, мати Божа, перед Отцем і Сином, і перед Духом Святим. Попроси для нас милості і прощення. Помолися, Пречиста, за нас і дітей наших.

3

Театр! Світ емоцій, хвилювань і, якщо хочете, сліз. Це світ чарівної жінки, що прийшла себе показати і ковтнути того животворного нектару, причаститися прекрасним і вічним. Молодим того не зрозуміти. У них є інтернет, кіно і, зрештою, кабельне телебачення. А в нас, у людей мого покоління, був театр. Килими на сходах, оркестр, що налаштовує свої інструменти… Зважте, не фонограма, а живий оркестр. Ви скажете, що це однаково? Ні, це не може бути однаково. Куди подівся оркестр? Куди поділися килими? Повірте, линоліум – то не те, зовсім не те. А-а, тепер не роззуваються. Ну… Ви вже вибачайте мені мої спогади. Тоді жінки перезувалися і чепурилися перед дзеркалами. А вже потім заходили у глядацький зал. Вечірня сукня, коштовності (якщо вони були) і неодмінно зачіска, скромна чи розкішна, – це вже що кому більше до смаку. І вже нікому не прийшло в голову прийти в театр в джинсах (якщо б вони тоді і були) і в светрі. Кожна жінка, сівши на своє місце, почувала себе королевою. Не залежно від її віку. Вона знала, що хтось неодмінно на неї дивиться, за нею спостерігає: чи той, хто прийшов з нею, чи ще хтось, що її примітив – хтось закохано, хтось з повагою, хтось з цікавістю, а хтось з заздрістю (винна в тому прекрасна вечірня сукня). Все це перед спектаклем. Тому треба було приходити трохи раніше, щоб пережити всі ті емоції. А потім уже вистава. Ні, це не було байдуже споглядання – відсидів та й пішов. Виставу дивилися ті, що знали і цінували акторський хист, режисуру і зміст. А дехто вже не раз бачив ту виставу і тепер міг порівнювати. О, тут вже… Перепрошую… Сльози, радість і… Сумнів.

А я собі чомусь уявляю театр вночі, коли він порожній. Ні, не порожній, а заселений… З-за куліс виходять актори, котрих вже з нами нема, і персонажі, котрі живуть тут давно. Вони спілкуються, дивуються, переживають. Скажете, казка? Так, то моя фантазія. Але чомусь вона живе в моїй уяві.

Мені так здається, що люди тепер обміліли чи збайдужіли. Або мають надміру розваг, серіалів і всяких «мильних опер» але, я вас прошу, у вихідний день чи на свята разом з родиною відвідайте театр. І то нічого, що на сходах нема килимів і що оркестр вже не налаштовує свої інструменти. Однак театр – це свято, яке ніщо не може підмінити.

4

Здали Крим. Чи продали. Всяко кажуть. А правди не знає ніхто. І не буде знати. Не буде знати правди навіть історія. Війна на Донбасі. Можна назвати й АТО. Але це війна. І гинуть люди. Найперше молоді, цвіт від цвіту. Однак жити треба. Жити мусимо. Бо що без нас? На чиїй совісті ті жертви? Хто за те відповість перед людьми і перед Богом? Чи вже та сатанинська сила Бога не боїться? А відповідати доведеться, бо не може бути прощі нелюдам, злочинцям, прислужникам смерті. Боже, почуй наші молитви і змилуйся над нами. Зглянься на сльози матерів і дітей-сиріт. Заплати нечистивцям за їхні недобрі діла. Ти ж всемогутній, ти все можеш. А сила і слава Твоя не має меж.

5

Якась незвичайна тиша огорнула світ. Загадкова і урочиста. Ніч малювала свої химерні візерунки і нікому не дозволяла до них доторкатися. Доторкнешся – і візерунок зникне, як і не було. А я й не доторкалася. Мені досить було стояти і слухати. Ось цвіркун веде свою пісню. Він радий, що тепло і що тихо, що ніхто не заваджає йому співати. А що вже цикади! Вони зняли такий галас, що аж диво бере, як вони ще не побудили мешканців нашого села. Ніч слухала, та нікого не спиняла: нехай собі. Я теж слухала і теж нікого не спиняла: мала з того відраду. А може колись і вірш якийсь народиться. Може. Не буду його проганяти. Нехай живе. І літо, і цвіркун, і цикади, і ця ніч, така тепла, така жива і незаймана. Я схилюся перед її погідною тишею і, якщо вже не засну, то щось напишу, чисте, добре і світле.

6

Ніч. Пахнуть квіти. Пахне бузок. Ах, як пахне! А черемха так і заманює довірливих у свій солодкий полон.

– Ах, які солодкі мої пахощі! Приходь до мене хоч і серед ночі.

А кажуть, що, коли прийти до черемхи в пору її цвітіння отак серед ночі, то й очемріти можна. Отака підступна ота красуня. А думка тривожить, муляє: а що, коли прийти? А що, коли спробувати? І не думай, не треба, – підказує здоровий глузд. А спати однак не хочеться. Не хочеться – і все. Ні, це не старече безсоння, а юначе кипіння крові, нуртування серця, виплеск оновленої душі. Обнятися б та й заніміти в тих обіймах, стоячи під вишнею. Та нікого обнімати. Нікого… Зітхаю та й іду до хати: може ж таки засну…

Сміється ніч, сміються цикади, сміється цвіркун… А ще хто там сміється? А-а, це сова. А ти чого смієшся, розумна нічна птахо? Від страху, що ніч незабаром минеться, а ти нічого так і не вполювала. То не смійся, а полюй, доки є ще час. Ніч прямує до ранку. А я вже так і не засну…

7

« Коли схвильовано лунає

Це танго мрійне і сумне,

Нехай ніхто того не знає:

Ти знову згадуєш мене ».

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

18 + four =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.