Одній жінці (а може й не одній)

В нашій юності ми парубків не ділили.

Ти мала своїх, а я своїх.

Ми нарізно їли і нарізно пили,

Я ніколи не йшла по стежках твоїх.

То чому ти на мене дивишся скоса?

Нам з тобою давно вже чимало літ.

Ти давно, як і я, така ж сивокоса.

То чи нам вже з тобою сваритися слід?

І за що сваритись – хотіла б я знати.

Ні твоїх, ні моїх парубків вже нема.

Ходить осінь сумна біля нашої хати,

І вже зовсім небавом прийде зима.

То давай одуримо долю лукаву.

Ми таки витівниці, що там не кажіть.

Давай влаштуєм запахущу каву

Та й посидим обидві, немов не чужі.

 

Зникло свято

Між нами щось пройшло – і зникло свято,

Злостиво засміялася пітьма.

У мене друзів начебто багато,

Та я сама, незатишно сама.

Вони не знають. Нащо їм те знати?

Що нам поможуть їхні співчуття?

Не сталося нічого. Зникло свято.

Покерувало нами так життя.

Чи ми самі… Безрадні аж до щему…

Надбали, та не вміли зберегти.

Життя за нас вирішує проблему,

Якщо безсилі вже і я, і ти.

А ти такий холодний та байдужий

До мого слова і до моїх сліз.

Я дякую тобі, мій добрий друже,

Що з пестощами зайвими не ліз.

Собака виє в каламуті ночі,

Складає в небо всі свої жалі.

Я смуткові коритися не хочу,

Та він, як привид, ходить по землі.

Під вікна стане, по росі пройдеться,

Торкне за плечі вільху чи калину,

Затопить болем тонкі струни серця

Когось одного чи всю Україну.

 

Двоє зовсім чужих людей

Лежать у подружньому ліжку

Двоє зовсім чужих людей.

Вони не читають книжку,

В них нема ніяких ідей.

Вони просто лежать. В них безсоння.

Їм нема про що говорити.

Їм нема із-за чого сваритись.

Місяць висвітив підвіконня…

Чисто прибрана їхня хата.

Так буває в родині не кожній.

Незабаром різдвяні свята,

А в душі тільки морок порожній.

Лежать у подружньому ліжку

Двоє зовсім чужих людей.

Це чоловік і жінка.

Вони давно вже не друзі.

Їм нема про що сперечатися,

Їм нема про що говорити.

Про погоду – немає сенсу.

Про політику – нема глузду.

Вони на різних позиціях,

Бо виросли на різних традиціях.

Якби то колись,

То вже б розвелись.

Діти давно

По світах розбрелись.

Може, були б відрадою,

Та вони про батьків і не згадують.

Значить, їм добре ведеться.

А більше ні про що і не йдеться.

Розводитись – немає сенсу,

Сваритися – немає глузду.

Добре, що вони ще не недужі.

От і лежать у подружньому ліжку

Такі до потворності байдужі.

 

Чомусь заплакав син…

Ти приголуб мене,

Це наша ніч остання.

Ти пригорни мене,

А потім вже іди.

Хай береже тебе

Нездійснене кохання,

Хай захистить тебе

Від всякої біди.

Хай обмине тебе

Пекучий біль розлуки.

Хай не болить тобі

Самотність і печаль.

Палаючим вогнем

Тепліють твої руки.

Ну що ж, тепер іди,

Якщо тобі не жаль.

І ти спокійно йдеш.

В очах немає смутку.

Ти так і не збагнув,

Що далі вже – межа.

На згадку ти візьми

Маленьку незабудку,

А на мою сльозу

Не треба, не зважай.

І ти пішов у світ,

Пронизуючи ранок.

У тебе сто доріг,

А в мене лиш одна.

Я шепотіла в слід:

– Спинися на останок…

Та ти уже пішов.

А далі – таїна…

Чомусь забракло сил.

А може, зважить треба…

А може, не спіши,

А може, підожди…

Чомусь заплакав син.

Він ще не знав про тебе,

Що ти від нас пішов

Навіки, назавжди…