В’ється стежка

В’ються спогади, легкі і чисті,

В них колишні забуті скарби:

Подароване братом намисто

І маленька сопілка з верби.

І камінчик, шліфований річкою,

І забутий у травах вінок.

Закрутивсь кольоровою стрічкою

Наш дівочий купальський танок.

І дитинства зарошена стежка,

І на травах настояні дні,

Сонцем вишита тепла мережка,

Подарована Богом мені.

Я люблю тебе, квітчана казко,

Джерело мого щастя й тепла.

В Бога випрошу сонця і ласку,

А би завше ти раєм була.

Руки мамині пахнуть городом,

Завше ніжні і завше жорсткі.

Я гордилася хлібом і родом

Хоч не знала, хто предки такі.

Завше поле своє обробляли,

Засівали й збирали зерно,

Щедрували і колядували,

Як у нас повелося давно.

Тепла хата і діти маленькі.

Так і я виростала колись

І молитися вчилась від неньки.

Жаль, що мрії мої не збулись.

Та вже тут не зарадиш нічого.

Мої мрії – як сон, наче дим…

В’ється стежка, а потім дорога,

Від воріт і до ранніх сивин…

 

Я мріяла про сивого коня

Я писала вірші навмання,

Я ішла тернистими стежками.

Все шукала злагоди між нами

І мріяла про сивого коня.

Мав той кінь коритися мені,

Бути другом у пекельній скруті.

Мрії ті і досі незабуті,

Хоч давно минули тії дні.

А зоря горить,

Горить, не згасає,

Докида у вірші ідей.

А зоря горить,

Вона добре знає,

Що зорі живуть довше від людей.

Я вже не пишу вірші навмання.

Трохи помудрішала, нівроку.

Навперейми йду нового року,

А за мною хтось веде коня.

Кінь мій притомився у житті,

Цокотять натомлені копита.

Конику, ти, може, хочеш пити?..

Я не та і друзі вже не ті…

А зоря горить

Не байдуже.

Добру долю креслить чи ні?

Де ж ти, коню мій,

Сивий друже?

Конче ти потрібний мені.

 

Ангели

У небесних сферах

Ангели літають

І чекають, поки хтось народиться,

І чекають, поки хтось охреститься.

І беруть під свою опіку

Неспеленуте ще дитя,

Аби стати вірним охоронцем

Й берегти його усе життя.

В мене теж є ангел-охоронець.

Береже мене він необачну,

Інколи нестерпну і невдячну.

І гріхи мої тепрляче зносить,

Молитви мої несе до Бога

І для мене милосердя просить.

Ну, а більш не хочу я нічого.

Мій добрий ангел з синіми очима.

А чому із синіми – не знаю.

Так собі його я уявляю,

Ангела свого охоронця.

А ще крила в нього за плечима,

І тепло від нього, як від сонця.

Хоча до мене доля не скупа,

Та вже багато нескінченних літ

За мене ангел дивиться на світ,

Бо я з маленства вже була сліпа.

А потім він нашіптує мені,

Що ліс уже прокинувсь на весні

Й чекає благодатного дощу,

Аби зазеленіти в повну силу.

Я слухаю небесну мову ту,

Таку звичайну і таку святу –

І вірші наповняють мою душу,

І я для вас їх написати мушу.

 

Промінчик

Пошли мені, сонечко, промінчик –

Нехай я своєму синові сорочечку вишию.

А як вишию,

То й одягну.

А як одягну,

То й замилуюся.

Вийде мій парубок з хати –

Стануть його дівчатонька переймати.

Одна переймала –

Не привітала.

Друга привітала –

Не заспівала.

А третя іде –

Як та горличка гуде.

Вона моєму синові

За дружину буде.

Буде в мене невісточка,

Як у небі зоря.

Будуть в мене внучаточка,

Як зелена рута.