А тобі судилось восени

Не сумуй за тим, що не збулося.

Значить, не судилось.Та однак

Посивіло вже твоє волосся,

А любов не склалася ніяк.

Тільки раптом серце оновилось

І проклюнувсь пагінець слабкий.

Ти не знаєш, як воно зробилось:

Ти забув, що вже не молодий.

Що твоє волосся посивіло,

Попелом припали почуття.

Ти ожив, і серце заболіло,

Тільки біль цей на нове життя.

То весна про тебе нагадала

І такий втяла з тобою жарт.

Квітку в серце кинула, бо знала:

З нею сперечатися не варт.

Бережи оту чарівну квітку,

Що приходить в кольорові сни.

Любить хтось весною, а хтось влітку,

А тобі судилось восени.

Дякуй Богу за таку відраду

І весні доземно поклонись.

Не збулося в юності – не згадуй,

Вір у те, що збудеться колись.

 

Не пізно

Ти прийшов із юності моєї

І зненацька став на мій поріг.

Я уже без нього, ти без неї.

Якби я могла, якби ти міг…

Що було між нами,

Знаєм ми з тобою,

І нікому більше

Знати не дано.

Був моєю радістю,

Потім став журбою,

Це було лиш вчора,

Це було давно.

 

Один коханець обіцяв обручку,

Весільну сукню другий обіцяв,

А я хитала головою рвучко

І йшла кудись співати поміж трав.

Співала тихо, щоб не чули роси,

Щоб пісню не захмарили дощі.

Живуть пісні у травах може й досі,

Шукають поклик спраглої душі.

 

Йду протоптаною стежиною,

В травах сліду мого не знайти.

Нічиєю не стала дружиною,

Все чекала на тебе, а ти…

Заглядав на мої жоржини,

Зупинявся біля воріт.

Все шукав ти собі дружину,

Я ж чекала тебе стільки літ.

І зозуля мені кувала,

Віщувала кохання шалене,

Я давно вже не дружкувала,

Але мірти росли не для мене.

Часом сумно було і прикро,

Випадали сльози, мов роси,

Посміхалася доля хитро,

Сивини докидала в коси.

 

І як же так  воно між нами сталось?

Чому та пізно ти сюди прийшов?

Підкралася до нас підступна старість,

А ти для щастя часу не знайшов.

В вікно влетів зеленоокий вітер,

І плакали жоржини в квітнику,

А ти стояв, єдиний в цілім світі,

І посміхався Ангел в рушнику.

Громи у небі гуркотіли грізно,

Шугали блискавиці раз у раз.

Не пізно ще, повір мені, не пізно.

Хай буде щастя хоч тепер у нас.

 

Не каюсь

З усіх розказаних казок

Я вибрала одну-єдину,

В котрій дурманно пах бузок

На всю безмежну Україну.

Була весна, була теплінь,

Були натомлені лелеки

І неземна якась світлінь,

Був ти, і милий, і далекий.

Я все ще вірила в казки,

У справедливість цього світу.

Не відцвіли мої бузки,

І я жадала цього цвіту.

Такий разючий був мій сміх,

Я вся була така натхненна.

То може мій найперший гріх –

Моя весна, п’янка й шалена.

Цвістимуть ще бузки мої,

І я від них не відрікаюсь.

Кудись покличуть солов’ї…

Ні, я не каюсь…

 

Не казка

Я гордо крикну вічності: «Не смій!

Не смій його у мене забирати.

Він буде мій. Він завше буде мій.

Він мусить жити. Жити, не вмирати».

І глянула на мене з-під руки

Жорстока вічність, що не знає часу.

Нас перенесла у шкільні роки,

У добрі стіни сонячного класу.

Безгрішний поцілунок, потиск рук…

Те наше перше трепетне побачення.

Я вища від всіх зрад, від всіх розлук.

Все інше вже тепер не має значення.

Ти мій! Так буде завше, з віку в вік.

Хто смів би ще на тебе посягнути?

Ти мій коханий, ти мій чоловік.

А решта все ще можна повернути.

Щось можна повернути з небуття,

Щось вимолити, випросити в неба.

Не вміли цінувати за життя,

То хоч колись поцінувати треба.

Ти щось сказав? Ти явно щось сказав.

Я не почула. Повтори, будь ласка.

З-під вій моїх скотилася сльоза.

Життя – не казка й небуття – не казка.

 

На схилі років і спогадів

З любові родиться пісня,

З любові родяться діти,

З любові родиться радість,

Велика, на цілий світ.

А звідки ж береться зрада,

Підступна, як лихоліття?

Від зради розлука родиться,

Що в серці лишає слід.

 

Любов сильніша від смерті,

Любов ясніша від сонця,

І всі райдуги світу

Не можуть її затьмарити.

А зрада може захмарити

І сонце, і райдуги світу,

І весни, пронизані цвітом,

І пісню, і навіть любов.

Виходить, що зрада сильніша?

Ні, це лише так здається.

Та це розумієш потім,

На схилі років і спогадів.