І понесе весняна повінь

Сідай у молодості човен,

З собою весла прихопи,

І понесе весняна повінь

Тебе у росяні степи.

І тихим сонячним розмаєм

Заквітнуть юні небеса,

І хвиля човен твій гойдає,

І ти повіриш в чудеса.

Ось зараз вирине вітрило,

Червоне, як з казкових мрій,

І хлопець на ім’я Кирило

Обпалить поглядом з-під вій.

Коли візьме в свої обійми,

То захитається весь світ.

Не думай тільки і не згадуй,

Що вже тобі чимало літ.

Співає, шаленіє птаство,

Твоя душа співає теж.

Так, молодість – таке багатство,

Котре, нажаль, не збережеш.

 

Ім’ям жіночим названа весна

Ти не кажи,

Що конвалії вже не цвітуть.

Знаю й сама,

Що вже осінь охоплює душу.

Щастя нема

Ні за хмарами, ні навіть тут.

Тільки лиш я

На те щастя надіятись мушу.

 

Ти не кажи мені, що восени

Не квітнуть чорнобривці і троянди,

І не приходь в мої дівочі сни,

Не розплітай заплетенії ямби.

Бо вірші ті писались не тобі

І ті пісні співались не для тебе.

Не клич мене ні в щасті, ні в журбі,

Я звикла вже обходитись без тебе.

Я – сильна стать, я – жінка. Хто сказав,

Що бути я приречена слабкою?

Допоки ще далеко мій вокзал,

Я не хотіла б у житті спокою.

Хай буде так, як Господом дано:

Добро у світ завжди приносить жінка.

І відчиняє дітям в світ вікно,

І трудиться, як медоносна бджілка.

Сльоза – не слабкісь, маю таку вдачу.

Від смутку плачу і від щастя плачу.

Я не слабка, я дужа і міцна.

Ім’ям жіночим названа весна.

 

Як колись…

У серце моє хтось постукав.

То розлука.

Що так буде, я знала давно.

Зачиняла у душу вікно,

Не пускала її на поріг,

Та ти так жити не зміг…

 

Квіти зронили росу.

Чи може сльозу?

Прошепотіла трава

Забуті слова.

– Ти не сумуй, не сумуй,

Біль свій гамуй.

Можеш зронити сльозу.

Чи може росу?..

Вітер прокинувся,

До мене кинувся.

Лащиться леготом,

Зайшовся реготом.

– Не журися дарма.

Від печалі рятунку нема.

Заспівай, усміхнись –

Як колись…

 

Гіркого так багато на землі

Присунься ближче. Ми ж любилися колись.

Минуло, кажеш? Все мина з роками?

Любов перевелась,

Чи ми перевелись…

А пам’ятаєш, дужими руками

Мене тоді ти палко обнімав?

А говорив слова…Які слова!

Йде обертом і досі голова…

Ні, у жінок нічого не минає.

Минає лиш у того,

У кого в серці не було нічого.

Присунься ближче. Втім… Нема потреби.

Я звикла вже обходитись без тебе.

Спогади живуть – і того досить.

У жінки кожна квітка медоносить.

Хоч трішки треба скрасити жалі.

Гіркого так багато на землі.