Любити – не любити…

Не навчилася я ворожити,

Вмію тільки любити і ждати.

Не любити вас – значить не жити,

А любити вас – значить страждати.

Не любити вас – це нереально…

Коли вас зустрічаю зранку я…

А любити вас – просто банально,

Якщо навіть стати коханкою…

Як же бути? Порадьте, друже мій,

Бо не знаю, у кого спитати.

Розумію я, ви одружений.

Я  й не думаю вас розлучати.

Даром серце своє тривожу.

Не маленька я, все розумію.

Не любити я вас не можу,

А любити я вас не смію.

Та любов моя не для всіх.

Може й вами не буду почута.

Не любити вас – мабуть, гріх,

А любити вас – то покута.

Здогадатися мабуть не важко,

Що я думаю, як я живу.

Подаруйте мені ромашку,

Хай пелюсточки обірву.

Любить – не любить,

Любить – не любить,

Любить… Це зовсім не важко.

Спасибі тобі, ромашко.

Любить – не любить,

Любить – не любить…

Не любить… Що ж ти, ромашко?..

Зруйнувала мій світ любові,

Напівреальний, напівказковий.

Колосилося в полі жито.

Не любити вас – значить не жити.

 

Зупинися, поки ще не пізно

Може я не та, котру ти кликав,

Може я не та, котру любив.

Журавель над нами прокурликав,

Явір лист осінній розгубив.

Зупини розвіяне кохання,

Те, що Бог тобі подарував.

Може я любов твоя остання.

Щоб за нею ти не шкодував.

Небо загуло громами грізно,

Бачить ліс уже осінні сни.

Зупинися, поки ще не пізно,

І мене до серця пригорни.

 

І п’яніє від кохання осінь

Може ти любов моя остання.

Тобі знати не обов’язково.

Я ловила кожне твоє слово,

Кожну твою примху чи бажання.

Не мені весна твоя належала,

Не мені твій усміх променився.

Не одна я за тобою стежила,

Жінка ще, котрій ти часто снився.

Ти не знав, що я тобою марила,

Ти не знав, що я тебе любила.

Своїм смутком небо не захмарила,

Тільки серцю жалю наробила.

Може й знати це тобі годилося.

Всі свої пісні я розгубила,

Хоч знайти нічого не судилося.

Я любила. Лиш тебе любила.

Може я любов твоя остання,

Тільки того не збагнув ти й досі.

Шаленіє муза від кохання.

І п’яніє від кохання осінь.

 

Інколи можна й поплакати

Що ж, поплач собі,

Якщо плачеться.

Тобі смуток навіяв наш ліс.

Все забудеться,

Все пробачиться,

Тільки лишиться присмак від сліз.

В тебе молодість,

В тебе радощі,

А твій смуток – ще не біда.

Буревій пройде

І пора дощів,

Поки ти ще така молода.

Під вітрами дуб

Не колишеться.

В кого сила, у того й права.

Все забудеться,

Сльози лишаться,

Бо інакше в житті не бува.

Сумувати в нас

Безліч поводів.

Тільки радість, як птах проліта.

Все складається

З наших спогадів,

Як підходять до схилу літа.

Тож поплач собі,

Коли плачеться.

Сльози випадуть на спориші.

Щось забудеться,

Щось пробачиться,

А щось лишиться болем в душі.

 

Була нагода душу відігріти

Чомусь нестерпно так болить печаль.

Гіркава осінь хлюпає дощами.

В житті не можна зовсім без прощань,

Аби лиш ми частіше зустрічались.

Здається, що прощаємось на день,

А потім виявляється – назавше.

Життя будує долі для людей,

Нам наперед нічого не сказавши.

Себе картала потім навздогін:

Чому я не сказала, що кохаю?

А звідки ж знала я, що то був він,

Був саме той, кого любити маю?

І розійшлися. Розминулись так,

Неначе мали ще колись зустрітись.

А це був знак, лихий чи добрий знак,

Була нагода душу відігріти.