З СУМНИХ МЕЛОДІЙ

 

Піду за обрій

Я дійшла до межі

І колись перетну її,

Лиш не знаю, коли

І не знаю, як.

Поруч ходять думки,

Незворушні, як мумії,

І пожадливо п’ють

Горілки і коньяк.

Я готую себе

До останньої сповіді.

Всі відкрию гріхи,

Не втаю ні одного.

Ще влаштую собі

Я зворушливі проводи

І піду за межу,

Не лишивши нічого.

Отак все лишу – і піду за обрій,

І вже нічим журитися не буду.

Аби лишився тільки спадок добрий

І оборона від людського суду.

А спадок мій – поезія і проза.

Все для людей, для суєтного світу.

Я вклала всі емоції і розум,

Хоч і не все по Божому завіту.

Мене судити будуть не по праву

Хто любить гроші, розкіш, любить славу.

Хай судить той, хто чисте серцем має,

Хто біль людський, як власний біль сприймає.

Сумуючи за радістю земною,

Ввібравши в себе музику чудесну,

Всі вірші ненаписані зі мною

Підуть за обрій у блакить небесну.

Все, що мене тривожило й гнітило,

Залишиться незайманим і чистим,

І сонце, наше праведне світило,

Мене згадає спалахом врочистим.

Немала особливих я достатків.

Жила, як вміла. Може в чомусь каюсь.

Прийму покуту за гріхи нащадків

І від своїх гріхів не відрікаюсь.

Якщо Господь дозволить в потойбіччі,

Молитись буду за дітей і внуків.

Вкладу в молитву весь свій біль і відчай,

Церковного хоралу велич звуків.

Почує Бог мою молитву щиру –

Й зішле благословення. В те я вірю.

 

Любіть мене, допоки я жива (моїм синам)

Не треба потім на могилі плакати,

Тамуючи неприспану тривогу.

Погасне свічка, віск не буде крапати.

Про душу ж ми не знаємо нічого.

А що говорять люди, то все видумка,

Фантастика, легенда, а чи казка.

Любіть мене, допоки я ще видима,

Покіль мені потрібна ваша ласка.

І не шкодуйте добрих слів для матері,

Вона ж для вас колись не шкодувала.

Любіть мене, допоки я в форватері,

Допоки я не зникла, не пропала.

Сини мої, я вами завше марила.

Любіть мене, допоки я ще з вами.

Ще мить – і все розвіється, як марево,

Ви з часом жити звикнете без мами.

Згадається між бурями і зливами.

Та мамина нехитра колискова.

Як хочу я, щоб ви були щасливими,

Щоб не зреклися маминого слова.

 

Друзям (сумний спомин)

Поменшало дзвінків.

Нема кому дзвонити.

Одні на небі, другі на землі.

Вир нашого життя

Не можна зупинити.

Не допоможуть скарги і жалі.

А я собі живу,

Викреслюючи дати.

А телефони викреслити жаль.

Не зайвина ще раз

Всіх друзів пригадати.

Крім пам’яті, живе гірка печаль.

Вже багатьох нема.

А я , неначе винна…

Несу троянди з краплями роси.

Вже на межі й сама.

І журиться калина.

Незайманої жаль мені краси.

Я застелю свій стіл

Обрусом празниковим

І хліб і сіль поставлю на столі

І з тими, що нема,

Я поведу розмову

Про те, як раювали на землі.

А скільки всяких ми

Пісень переспівали!

А скільки ж то перелюбили літ…

Раділи разом ми

І разом сумували,

Не відверталися від наших бід.

Щиріші ми були.

Столи були бідніші,

Та це ніколи не смутило нас.

Тепер на зміну нам

Вже підростають інші.

Жаль, що так швидко наш минає час.

 

Прощальний вірш

Що не кажіть, колись прощатись треба.

Час настає для кожного із нас.

Присудить Бог до пекла чи до неба,

А треба йти колись таки від вас.

Спустошена до крику, до плачу,

У розпачі зімлію, мов дитина.

За все я надто дорого плачу,

За те нікому почуттів невинна.

Боргів не маю я ні перед ким,

Спокійно йду до осені у зиму,

Її розтоплю поглядом палким,

А всі свої гріхи сама нестиму.

Покуту я від Господа прийму,

Не буду в оправдання щось казати.

Нічого я з собою не візьму,

Лиш вірші, що не встигла написати.

Якби то можна вас оберегти,

Взяла б всі ваші біди і печалі.

Лишила б вам краплинку доброти

Й нічим не заплямовані скрижалі.

Я на землі зробила що могла,

І вже пора збиратися в дорогу.

Моя провина, знаю, чимала,

Та я за неї помолюся Богу.

Грошей не маю, слави не знайшла.

Та я її насправді й не шукала.

Я все життя до тебе, Боже, йшла,

І все життя я труднощі долала.

Не нарікаю, що була сліпа,

Що все своє життя жила в нестатках.

Та я на слово не була скупа,

Своє майбутнє бачила в нащадках.

Покаюсь перед Богом і людьми,

Якщо я щось недоброго вчинила.

Я вже готова, Господи, прийми,

Прости, якщо я в чомусь завинила.

 

Свято собі вигадають люди,

Щоб було для тіла й для душі,

Тільки вже мене тоді не буде –

Росами впаду на спориші.

Як сади заквітнуть цвітом щирим –

Це найкраще чудо із чудес.

Як дозволить Бог, озвуся співом,

Щоб самоту розвіяти небес.