Хата

– Куди збираєтесь ви, тату,

В таку незатишну пору?

– Ще раз подивлюся на хату,

А може там вже і помру.

Воно таки лежати краще

У своїй рідній стороні.

А тут земля, ой, діти, тяжча,

На груди каменем мені.

Чужа земля. Чужі ялини,

Нема тут рідної краси.

Нема ні верби, ні калини,

І птаства інші голоси.

А ще б хотів хоч раз за плугом

Пройтися в полі восени.

А там за річкою, за лугом,

Косили б ви, мої сини.

З обідом нас чекала б мати,

З гарячим і пахким борщем,

А нам так весело до хати

Спішити під рясним дощем…

Чудні старі. Давай їм хату,

І плуг, і рало, й борону.

– Навіщо вам усе це, тату?

Ніяк я того не збагну.

– Ви прижилися, позвикали,

Між цих людей, на цій землі,

А я не зміг. Аби ви знали:

Моє коріння на селі.

У тім селі, де народився,

Де хлопчаком колядував,

На полі змалечку трудився

І свою хату збудував.

Цеглину кожну брав у руки,

І кожну дошку сам тесав.

В ній мали жити діти, внуки.

А кат прийшов – і все забрав.

Забрав і поле, й коненята,

Все господарське ремесло.

А може ще вціліла хата?

Поїду, діти, на село.

Її вітри не повалили,

Міцний будинок був, як дзвін.

Нічого більш не говорили,

Бо знали, що поїде він.

Ожив старий, повеселішав

І метушивсь, як молодий.

– А може в нашому селі ще

Зостався хтось, хоча б один?

Збирали батька у дорогу,

А серце рвалось від жалю.

– Не треба зайвого нічого.

Я в потязі усе куплю.

Усе там, кажуть, продається,

Були б лиш гроші. – Гроші є.

Молодший син собі сміється,

Старому жалю додає.

Не пам’ятає Україну,

Ні рушників на образах,

Ані вербу, ані калину,

Лиш хвору матір у сльозах.

Він був маленький. Тут вже виріс.

А мати вмерла, доки ріс.

Багато з ними батько виніс.

Понурий був, як темний ліс,

Що їх оточував довкола.

Сніги, високі валуни.

Неподалік була і школа,

Де з братом вчилися вони.

Ялини, кедри і модрини,

Високі сосни – аж гудуть.

А батько хоче України,

Якою і не пахне тут.

Тужив за нею повсякчасно,

Немов за матір’ю тужив.

Був у житті таким нещасним,

Бо жив – немовби і не жив.

Була у них одна умова,

Сувора, ледь не до плачу:

У хаті – тільки рідна мова.

– Щоб я чужої і не чув.

Сини його не розуміли

І дивувались тайкома.

Все ж суперечити не сміли:

Незгодні з батьком – то дарма.

Вже скільки років! От людина!

Ніколи вже й не посміхавсь.

Жила у ньому Україна,

І він в ній жити намагавсь.

Тепер лиш тільки посміхнувся.

В колисці правнук жебонить.

– Я, хлопці, може б не вернувся,

Та мови хто його навчить?

Вам, діти, бачу не до того,

Далекі ви від моїх бід.

Та ублагаю, може, Бога,

Бо мова – мій єдиний слід,

Що я лишив у своїх дітях,

У своїх внуках. А воно…

Невже залишиться на світі,

Як непровіяне зерно?

Невже не буде знати мови,

Якою прадід говорив?

Тоді і я не варт полови.

І мовчки люльку закурив.

– Не знаю, хлопці, чи поверну,

Бо я уже старий таки.

Там я із себе змию скверну,

Що начіплялась за роки.

– А може б, тату, ви зостались?

Що вас жене у даль таку?

Уже ж таки надходить старість,

І краще бути в холодку.

У холодку і при родині.

Ніхто вас, тату, там не жде.

– Мені найкраще в Україні.

Там супокій душа знайде.

Поїду, діти, я вмирати.

Я тут не жив – те бачить Бог.

От жаль, що матір не забрати,

А то поїхали б удвох.

Зібрали, провели на потяг.

Веселий, ще таким не був.

Перебирали у турботах,

Чи він нічого не забув.

– Як що забув, то так і буде.

Ви не гризіться. Їдьте вже.

А добрі люди є повсюди.

Від злих хай Бог нас береже.

 

Та що тепер далекі далі?

Все потяги, усе комфорт.

Людей на кожному вокзалі!

Всі наче їдуть на курорт.

За вікнами мороз і хуга,

А тут і затишок, й тепло.

От тільки б… Хоч одного друга,

Якого поруч не було…

Сидів, лежав, і спав, і мріяв

Під тихий перестук коліс.

І ту дорогу ще раз міряв,

Й не міг погамувати сліз.

З зими в’їжджали вже у весну.

Стояли яблуні в цвіту.

«На Україні я воскресну,

І заспіваю, й зацвіту.

А може ще й пройдусь за плугом?..

Ну, вже за плугом, мабуть, ні…»

І пісня «Ой піду я лугом»

Чомусь роїлася у сні…

Якісь міста, мале містечко,

Ось знову річка, знову ліс…

Лелека вже мостив гніздечко…

Чи так же везли їх колись?..

І він, Максим, у цьому світі…

Ось вже й Дніпрові береги…

Стояли яблуні у цвіті,

А їх – в морози і сніги.

І запекло, і заболіло,

Аж застогнав старий Максим.

Дівоче личко розпашіле

Тихцем схилилося над ним.

Турботлива чужа людина.

Аж опритомнів чоловік.

– Вам щось болить? – Болить, дитино.

Таке болітиме повік.

– Ви пригадали? – Здогадалась!

Та, власне, я й не забував.

А на пероні сміх і галас.

Хтось їхав, хтось випроводжав…

Хтось зустрічав… Його не стрінуть.

– Та зараз це не головне.

Вже добре, що на Україну

Життя закинуло мене.

Отут би впасти на коліна

І цілувати ту траву,

Бо це вже справжня Україна,

Не уві сні, а наяву.