Найтяжчий в світі гріх

Вже спогади мої покриті кригою.

Мабуть, до мене старість поспіша.

Лишилась непрочитаною книгою

Моя в любові сплакана душа.

Покинута і сплакана, нескорена,

В любові нещаслива, як і ти.

Не знаємо з тобою, чи вже скоро нам

Судилося до Бога відійти.

Ми відійдемо, й слова не промовивши.

Чи ми жили, чи може не жили…

Свою любов нічим не осоромивши,

Її зазнати так і не змогли.

Без нас в житті нічого не напишеться.

Чи варта берегти все про запас?

Несказані слова так і залишаться,

І в вічності літатимуть без нас.

Любові ми з тобою не зазнали,

Найкращої утіхи із утіх.

Боялися згрішити і не знали,

Що може це найтяжчий в світі гріх.

 

Нехай нас доля береже

Ой, хтось іде, ой, хтось іде

По стежечці зарошеній.

Не той, котрого серце жде,

А той, котрий непрошений.

Найкращу сукню одягну,

Перев’ю коси стрічкою.

Люби мене, мене одну

І не ходи з Марічкою.

А місяць срібло розливав –

Аж у воді відбилося.

Чи ти мене зачарував,

Чи може так судилося.

Ой, хтось іде, ой, хтось іде,

По стежечці мережаній.

Це той, котрого серце жде,

Ніким незастережений.

А я його чекаю вже,

Як ночі ясні зіроньки.

Нехай нас доля береже

Від злої несподіванки.

 

Не буду в світі я одна

Жаль з туману коси плете

І розчісує тугою.

Це не те, то зовсім не те.

Просто ти зустрічаєшся з другою.

Жалю мій, заплети сивину

У мої каштанові коси.

Ти любив мене лиш одну,

Але так було досі.

Туман шепоче: – Не сумуй.

Вода хлюпоче: – Не ридай.

– Краще про весну щось заримуй.

– Краще про весну щось заспівай.

Та мені тепер не до пісень.

Рими розлетілися кудись.

Ніч не схожа на ніч,

День не схожий на день,

А на себе хоч і не дивись.

Та однак життя триває,

Смуток вічним не буває.

А туман вип’є сонце до дна.

В косах сивина залишиться.

Мій накращий вірш напишеться.

І не буду в світі я одна.

 

Знак долі (а може хто позаздрив…)

Обніми мене, як колись,

І нехай це не буде зрада.

Ми з тобою давно розійшлись,

Але зустрічі я так рада.

Хай дружина мені простить.

Тебе знала я трохи  раніше.

Подаруй мені ще хоч мить,

Пригорни мене ще міцніше.

Я зігріюсь твоїм теплом,

Хоч воно належить вже іншій.

Пам’ятаєш, як за столом,

Ми сиділи в дрімотній тиші?

Все, здавалось, таке тривке,

Все, здавалось, таке стабільне…

В мене й досі лежить пакет,

А у ньому плаття весільне.

Не віддам його, не продам

Ні за які скарби на світі.

Хтось, напевно, позаздрив нам,

Бо інакше не зрозуміти.

Бо інакше… Життя сплива…

Розійшлися, мов розминулись…

А слова… Ті твої слова

Не розтанули, не забулись.

А могло бути все не так,

А могло бути значно краще.

Не судилось. Це долі знак,

Що життя перевів нінащо…

 

На розпутті

З тобою на розпутті ми зустрілись,

З тобою на розпутті й розминемось.

Натомлені серця не розгорілись,

З тобою ми за руки не візьмемось.

А вже вітер свище розлуку,

А вже сумно квилить печаль.

Ти подай  мені все-таки руку,

Не кажи: жаль чи не жаль.

Напливають церковні дзвони

Неймовірно тужною хвилею.

Сивина вже засіяла скроні,

А я так і не стала милою.

Ми з тобою стали чужі,

Далекі і зовсім байдужі.

Дуже прикро, бо ми на межі.

Якось треба жити, мій друже.

Розрадити, спитати, що болить,

Допомогти, про весни нагадати.

Життя пройшло. Лишилась тільки мить.

Не мають сенсу наші славні дати.

Та все таки їх треба пам’ятати,

Тоді не так болітиме печаль.

З тобою нам вже пізно щось міняти.

Нам треба жити, жаль чи вже й не жаль.