ДИТЯЧІ ГОЛОСИ (ДЛЯ ДІТЕЙ І ПРО ДІТЕЙ)
Загублена казка (замість приказки)
Ходила казка по світу,
Зодягнена в свиту.
Ходила, ходила,
Ніжки натрудила
Та й нарешті заблудила.
Ходила в лісі під ліщиною,
Блукала в гаю під калиною,
Нарешті геть притомилися ноги.
Сіла казка край дороги,
Сіла та й заплакала,
Аж хмарка дощиком закрапала.
Плаче, побивається,
Лопухом від сонця прикривається.
Летіла сорока: – Скре-ке-ке!
Чи ви бачили таке?
Полечу, поскрекочу.
Всім насорочу,
Всіх заморочу.
Вже й сонце заходить,
Вже й вечір надходить,
А казку ніхто не знаходить.
Якби дівчинка йшла,
То може б і знайшла.
Якби хлопчик ішов,
То може б і знайшов.
Та нікого нема,
І казка сама.
– На землю сутінки спускаються
Дітки спатоньки вкладаються.
Ніколи їм мене розказати,
Нікому мене їм прочитати.
Коли дивиться – зайчик біжить,
Весь від страху тремтить.
Всього боїться він.
А казка йому навздогін:
– Зайчику, постривай,
Зайчику, не тікай.
– А ти часом не лисиця?
А може в тебе рушниця?
– Що ти! Я- загублена казка.
Допоможи мені, будь ласка.
– Тобі треба до дідуся Стаса
Або до дідуся Панаса.
– Вони далеко. А вже вечір.
Втомились ноги, замерзли плечі.
Та й пора вже спати.
Чи не взяв би ти мене
До своєї хати?
Я багато місця не займу.
Скручуся калачиком та й засну.
– Ти, казко, мала б знати,
Що у зайців немає хати.
Сяду під кущем,
Обгорнуся бур’янцем,
Очі закрию
Та й про власну хатку мрію.
Та не дуже мені спиться,
Солодкий сон мені не сниться,
Бо полює на мене лисиця,
Та лякає мисливська рушниця.
А як вовк підкрадеться,
То тікати доведеться.
Де зайчик прихисток знайде?
Ой! Хтось, либонь, іде.
І знову казка сама.
На допомогу сподіватися дарма.
Аж тут вовк з-за кущів.
Шукає ласощів.
Бачить – казка. Сама.
Нікого поруч нема.
« Казка вовченятам згодиться.
Добре , що не нагодилася лисиця.
Вона все б лисенятам у нору.
А так – я ту казку собі заберу».
– Ти, казко, чия?
– Візьмеш мене до себе –
То буду твоя.
– Це ж добре – мати казку задарма.
А з тобою часом казкаря нема?
Я б його з’їв,
А тебе б вовченятам розповів.
– Е-е, я бачу, що ти недобрий.
– Так зате хоробрий.
– З такої хоробрості мало толку.
– Саме те й пасує вовку.
– Ні, я з тобою не піду.
Краще тут вже пропаду.
– Як це ти не підеш?
Як це ти пропадеш?
Ні, це не годиться.
З вовченятами замучилась вовчиця.
Ні в день, ні в ночі
Відпочинку нема.
А тут – казка!
Та ще й задарма!
Тебе може й гризне
Якесь вовченя.
Так це ж не щодня.
Без того ніяк не можна.
З тим мусить миритися казка кожна.
– Мене?
Гризне?
Нехай таке всякого обмине.
Я дітей всяких люблю,
Але такого не потерплю.
А зрештою… Доведеться, мабуть, іти,
Вовченят навчити доброти.
Щоб вони росли співчутливими,
Не кусливими, справедливими.
– Що ти! Що ти! Мої вовченята
Мають бути лютіші
За свого тата.
Така казка їм не годиться.
Це сказала б і моя вовчиця.
І казка знову зосталась сама.
Біля неї знову нікого нема.
Йшов по лісу дідусь,
Сиве волосся, сивий вус.
Ніс дідусь дров в’язку
Та й побачив казку.
– Ти на когось чекаєш?
Чи від когось тікаєш?
– Я, дідусю, заблудилася,
Я, дідусю, загубилася.
З дороги збилася
Та й притомилася.
Вже сонце заходить,
Вже вечір надходить,
А мене й досі ніхто не знаходить.
– То ходи зі мною, моя хороша.
Сідай на в’язанку, не важка ноша.
Незручно трішки,
Та все ж не пішки.
У мене вдома онучата,
Повнісінька хата,
І чужих, і своїх,
Я люблю їх.
А що вже до казок охочі –
Слухали б до ночі.
Котикові – молочка,
Кроликові – бурячка,
Дітям – шоколадний зайчик,
А дідусеві – хліба окрайчик.
А тобі, казко, борщику
У новому горщику.
А як наїсишся борщу,
Ще й вареників досхочу.
Сил набирайся
Та й розповідайся.
Гостинці від котика(приказка)
Ходить котик по ринку,
Носить котик торбинку.
А в торбинці для малят
І цукерки, й мармелад,
І грушки, і пампушки,
І веселі іграшки,
Шоколадний зайчик
І хліба окрайчик.
Незабаром Іринці
Принесе він гостинці.
Сам щось трішки з’їсть
І казку розповість.
Казочка смішна
І зовсім не страшна.
Про хитру лисичку,
Про яблуньку-кисличку,
Про колючого їжачка
І про солом’яного бичка.
– Тихо. Я починаю
– Ті казки я вже знаю.
Ти нове щось пригадай.
Або на ось, почитай.
У бабусі повсякчас
Є нові казки для нас.