Обжинки поезії

Зима дихнула на останок

На останок дихнула зима

Білим снігом і лютим морозом.

Затуманила серце і розум –

І рятунку від неї нема.

Закрутила сніги заметіль,

Видуває тепло з наших хат.

І сьогодні нам не до весіль,

Не до буднів нам і не до свят.

Налягає мороз на шибки,

Скрізь малює холодні квітки.

Ти для кого стараєшся так?

У панянок змінились смаки.

Твої квіти холодні і дикі.

У зими запізнілі ідеї.

А в теплицях квітнуть гвоздики,

І троянди, і орхідеї.

Живі квіти небавом зів’януть,

А твої від тепла розтануть.

Дідугана сварити не слід.

Скільки зим йому, скільки літ.

Ти, морозе, відстав від життя.

Та у нас не шукай співчуття.

Ми готуємося до весни.

Поховали свої ковзани,

Навіть хлопчики і дівчата

Поховали і лижі, й санчата.

 

Сніг

Собака гавкає на сніг.

– Ти зупинитися вже б міг.

А ти все йдеш, а ти все йдеш,

Ніяк спокою не знайдеш.

Весну вже провістили бабаки,

А ти все робиш навпаки.

Ведеш за руку зиму,

Не маєш стриму.

Та що йому до бабаків?

Він йде собі з років, з віків,

Біленький, легкий, наче пух.

Явдоха тріпає кожух,

Потім сховає до зими.

Так кажуть між людьми.

Все падає лапатий сніг,

Нахабно лащиться до ніг.

На вуха падає, на хвіст,

Непроханий холодний гість.

Небавом він розтане,

Бо вже весна настане.

 

Я не вірила зимі

Була зима. Сніжило і хурделило,

Сніг замітав усі мої сліди.

Зимову шапку мало кожне дерево.

Та я ішла, бо ти сказав: – прийди.

Зима сміялась. Я була засмучена.

До тебе йшла крізь білу заметіль.

З тобою я ще навіть не заручена,

Та йшла, бо знала: нам не до весіль.

Ти завтра їдеш. Я тебе чекатиму.

Колись ми разом будем назавжди.

Спішили дітки до зими з санчатами.

Зима сміялась: – не чекай, не жди.

Яка наївна! Хлопцеві повірила!

Нічого. Розберетеся самі.

Зима снігами сіяла та віяла.

Я вірила тобі, а не зимі.

 

Зима повернулася

Золотими стежками осені

Ти прийшов у мою весну,

Милувався моїми косами

І мене розбудив зі сну.

Я не знала, як воно сталося,

Просто диво у наші дні:

Щойно з осінню попрощалася –

І зустріла тебе навесні.

І куди та зима завіялась?

Чи у вирій з птахами полинула?

Осінь смутку мені докинула,

А я мріяла і надіялася.

Чи то мріялось, чи то марилось,

Чи у серці радість озвалася,

Тільки раптом небо захмарилось,

Сніг пішов… зима поверталася.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

5 × 3 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.