ПРИСВЯТИ
Читаймо вірші (поетам з минулого)
Нема вже тих поетів. Тільки вірші,
Розгублені, закохані, живі.
На зміну їм прийдуть поети інші –
Нова епоха й помисли нові.
Їм пам’ятники ставлять. Боже милий…
Можливо треба, а можливо ні…
Вони жили, любили і творили,
І залишили спадок цей мені.
А ми тепер святкуєм інші дати,
В нас інші ідеали й прапори.
Не кожен міг до збройних лав ставати,
Але вони народжені «згори».
На кожен вірш була своя причина,
Щось було так, а може щось не так…
Та був Сосюра, Рильський і Тичина,
Елан Блакитний і Василь Чумак.
Читайте вірші. Хай вони розкажуть
Про те, що ожива поміж рядків.
Когось засмутять, а когось розважать,
А може, нагадають про батьків…
Була епоха, грізна і похмура,
І кожне серце билося, як дзвін.
У жінку був закоханий Сосюра.
Хто міг би написати так, як він?
Десь, може, їдуть на чумацькім возі
У небесах за обрієм планети
Чумацьким шляхом по нічній дорозі
У рідний край залюблені поети.
Тарас Шевченко з ними чумакує,
Збирає болі, більші і малі.
З них кожен нам майбутнє пророкує.
Вони лишили вірші на землі.
Для нас лишили. Маєм пам’ятати,
Допоки хвилі котить наш Дніпро.
Ми тії вірші маємо читати,
Інакше світ збідніє на добро.
Володимиру Сосюрі. Вірші, що пережили поета.
Нехай там кажуть: він не був борець.
Нехай там кажуть: був занадто ніжний.
Такий талант подарував Творець!
Не випадковий і не мимобіжний
Ви поєднали грішне і святе:
Любов до жінки і до України.
Нащадки щиро дякують за те.
І кожне ваше слово не загине.
І коли потяг загуркоче в даль,
А з неба місяць дивиться похмурий,
Якась така пронизлива печаль:
Немає Володимира Сосюри.
Історія міняється, а час,
Неначе оповився сивиною.
Що написав би він сьогодні про Донбас,
Сплюндрований, розтерзаний війною?
Цей край любив, либонь, найбільше він.
Ті голубі найкращі в світі очі,
Сумні жоржини і гітарний дзвін
У місячні такі тривожні ночі.
Від віршів тих перехопило дух.
То був поет на вістрі свого часу.
Притрушують сніжинки, наче пух,
Всю землю і ту стежку до Парнасу.
Живуть десь вірші в просторі і часі.
Любові забагато не буває.
І безтурботна муза на Парнасі
Ліричного поета не згадає.
Без вас багато втратила б планета.
Серед людей поменшало б любові.
Ті вірші, що пережили поета,
Не зникнуть, будуть жити в пісні, в слові.
Ви так любили Львів (Марії Хоросницькій)
Ваші вірші, як ноти,
Лягли на клавір.
Я повірила їм.
Я не знаю, читачу, хто ти,
Але й ти їм повір
Чистим серцем своїм.
Ніжна лірика слова
І емоцій плин,
І весняна світлінь…
В них любов до рідного Львова.
Львів на світі один,
І гори замкової тінь…
Все вона залишила львів’янам.
Своїх віршів любов полум’яну.
Лиш любіть, як любила вона,
Стрийський парк восени чи весною
І кохану, що стала земною.
Кожна вулиця, кожний балкон –
Це не сон,
А мрія ясна.
В них такі неповторні слова,
В них любов і струна ожива,
Їх повторюють вулиці Львова,
Їх співає зоря вечорова.
Може хтось долюбити не смів,
Може хтось розказати не вмів,
Тут знайде таїну порятунку
І жагу поцілунку.
Я хочу доторкнутися
До Ваших слів,
До Вашої любові
І до Ваших снів.
До того, що заснуло разом з Вами,
До того, що живе десь поруч з нами.
Я вірю Вашій пісні
І палким словам.
Я вірю, що наш Львів
І досі любий Вам,
Що ходите Ви вулицями Львова,
Бо Ви людина тут не випадкова.
Хто ще так любив наш рідний Львів,
Як Ви, Маріє?
То була мелодія без слів
І Ваша мрія.
Ваша муза тут жила
І Ваша щира пісня.
І весна тут розцвіла,
І осінь пізня.
Тут чорний лебідь покохав
Лебідку білу,
А два вози торохкотіли
Нічку цілу.
Звучала музика у кожнім
Вашім слові.
«А як кохати, – Ви писали,
– то у Львові»
Посперечався б може хтось,
Та я не буду.
Мені зазнати довелось
Людського суду.
Та я люблю наш рідний Львів,
Як Ви, Маріє.
Бо то мелодія без слів
І Ваша дивна мрія.
Могла так написати тільки жінка,
Львів’янка, галичанка, українка.
Все віддала, що мала в своїм серці.
Вона перемогла в шаленім герці.
Йшла по житті весела і правдива.
Не знаю, чи була вона щаслива.
Глибоко десь сховала
Свій гіркий полин,
А Львову дарувала
Своїх емоцій плин.
Родині Волощаків (на згадку про зустрічі)
Може хтось забув, а хтось не знав,
Чим була для нас, та ваша хата.
Давнина і світла новизна,
Щира доброта і мами й тата.
Тут збирався цвіт тодішніх літ,
Творчий і за помислом високий.
Потім хтось тут залишив свій слід,
Ну, а хтось дорешти втратив спокій.
Невідома ще мені самій,
Сила обпікала мої груди.
Тут я прозрівала, Боже мій!
Тут читались «Атомні прелюди».
Обертом йшла в мене голова,
І зникав кудись наліт московський.
Тут лунали трепетні слова,
І співав Микола Вінграновський.
Ах, як він закохано співав!
Був такий палкий і серцем дужий.
Піснею він світ перемагав,
Був до того світу не байдужий.
Потім з поля зору дехто зник.
Поміняв окрас. Таке буває.
Залишились Горині, Сварник
І плеяда ціла – гідність краю.
В пам’яті не стерлося моїй,
Все було, немовби тільки вчора.
Був поет, був Волощак Андрій
І його кохана, Ізідора.
До Лесі Українки
«Лісову пісню» любила я змалку.
Щось в ній моя знаходила душа.
Сумна, на узлісся виходила мавка.
Чи не почує часом Лукаша?
Випадково чи не випадково –
Того далебі я вже не знаю –
Лесине в мені озвалось слово,
Доньки незахищеного краю.
Слово те живе у нас донині,
Та не всім дано його збагнути.
Славна донька славної Волині.
Як нам її голос повернути?
Кажуть, що вона співала дзвінко.
Її пісня й досі ще лунає.
Наша Леся, Леся Українка…
Що з любові, те не помирає.
Слово, що гартоване від криці,
Слово, що народжене від серця,
Хай воно святиться і іскриться,
Хай у кожнім закутку озветься.
Бо живе у ньому вічна сила,
Бо живе у ньому дух народу.
Хочу, щоб зоря її світила
Тим, хто нам виборює свободу.
А вночі, як пахне вереск п’яно,
Сяде до свого фортепіано
Та й заграє – аж луна озветься.
Так невтомно її серце б’ється,
Бо у ньому те, що не вмирає.
То хіба ж вона померти може?
Слід її благослови, мій Боже.
Час хай забуттям не покарає.
Лесина досвітня і уроча
Обізветься пісня із Волині
І по всій полине Україні,
Переможна і така пророча.