Мамині огірки

Жнива у полі. Як же мені жаль,

Що я не можу жати ні в’язати.

Я тільки вмію казку розказати

І заспівати, щоб дзвенів кришталь.

Немає кришталю. Прості чарки

І в слоїку букет. Які там вази!

І мамині смачнющі огірки.

Сучасним господиням без образи.

То кріп не  той, то огірки не ті,

І господині геть перевелися.

Звідкіль у нас рецепти ті взялися,

Такі химерні і такі круті?

А мамині солоні огірки?

Як ласощі, як зваба, як спокуса.

У спогади дивлюся з-під руки.

То все вона, стара моя матуся.

– Ще трохи кропу, трошки часнику,

Ще трохи хрону і листочків з вишні,

І солі, скільки треба, до смаку, –

Ось ті рецепти мамині колишні.

Вертаюся у спогади з років.

Хай вибачать сучасні господині.

Від маминих смачніших огірків

Я ще не їла відтоді й донині.

 

Найперші стежки

Приходить у сни моя хата,

Котрої нема вже давно.

Рукою дбайливою тато

У світ відчиняє вікно.

І я, ще мала й нерозумна,

Прямую по стежці в садок.

Хлюпочеться пісня бездумна,

Така, як бува у пташок.

Тихенько береза зітхає,

А вільха шепоче: «Іди…»

Мене ще ніхто не кохає,

І я ще не знаю біди.

Сміється зарошений ранок,

І сонце в вікно загляда.

– Виходь, моя доле, на ганок.

Тебе обминути шкода.

Скажи, любий друже лукавий,

Що ти вготувала мені.

Як хочеш, наллю тобі кави,

А хочеш – послухай пісні.

Бере мене доля за плечі.

А я ще така молода.

– І кава, і пісня – до речі.

А от ворожити шкода.

Не треба казати зарання

Про те, що судилось тобі.

Найперше – справдешнє кохання.

А далі… Зітхнула в журбі.

Я більше не буду питати.

Навіщо те знати мені?

Живу я у батьківській хаті,

А поряд зі мною – пісні.

Ні радіо, ні телевізора,

Безжурно співають пташки…

І я, поетеса невизнана,

Торую найперші стежки.

 

Так терпко пахло м’ятою

Росли калачики за хатою,

Роса сріблилась на траві.

Чомусь так терпко пахло м’ятою,

Аж чемрилось у голові.

Віджнивувало в полі літечко,

Схилили крони ясени.

А я прийшла до тебе, річечко,

Бо ти  в мої приходиш сни.

Я вже не та. Стара і втомлена.

А в молодому серці щем…

І гілка хилиться надломлена,

Ще вчора скупана дощем.

Роки даремно не розтрачені –

Я слід лишила на землі.

Всі вороги мої пробачені,

Провини більші і малі.

Нехай Господь прощає кожному,

Прощає мертвим і живим.

А я у мареві тривожному

Стою зі спогадом своїм.

 

Ти у сни до мене приходила

Почуваюся безборонною

Перед часом і перед долею.

Скрушно ясен хитає кроною,

Перешіптується з тополею.

Він не вірить мені, що родом я

З Білозірки, з тієї чистої,

Що з джерел її пила воду я

І торкалася пісні врочистої.

І торкалася пісні веселої,

І хмільної, і жартівливої,

Що тужила за рідними селами

І без них не була щасливою.

Коли їхала, небо плакало,

Поверталася – сонце сміялося.

Доля пестила всіх не однаково,

Найприкріша мені дісталася.

У житті я зазнала всякого.

Було солодко, було й гірко.

Ти зі мною подумки плакала,

Білозірко моя, Білозірко.

Ти у сни до мене приходила

І розраджувала, як уміла.

Ти біду від мене відводила,

І проста, і така зрозуміла.

 

Позичені чоботи

Йду до церкви з мамою за руку

У чужих новеньких чоботятах.

Йду по милосердя й по науку,

Йду, бо скоро Великодні Свята.

Тільки-от не розумію й досі,

Чом не можна й ти до церкви босій.

Ну нема чобіт. То що робити?

Бога можна й без чобіт любити.

Але мама каже: так не можна.

В чоботятах йде дитина кожна.

Як своїх немає, то в чужих.

І нема нікого, щоб без них.

В маминих очах любов захована,

Сповнена сум’яття і тривоги.

– Люди всі дивилися б здивовано

На твої маленькі босі ноги.

Та мене це зовсім не бентежило.

– Хай собі подивляться, як схочуть.

Ноги в мене чисті, як належало.

Поглядом мене не залоскочуть.

А бабуся, наче теє сонечко,

Так мене хотіла похвалити.

– Гарні чоботята в тебе, донечко.

Де такі вдалося вам купити?

Дивляться дівчата закосичені,

Я їх знаю, з нашої це школи.

– Це, бабусю, чобітки позичені.

Я таких не матиму ніколи.

– Та й чому не матимеш, дитиночко?

Підростеш – той купиш такі самі.

Всім незручно стало на хвилиночку.

А найбільш незручно було мамі.

Щиро я молилася до Бога.

Не просила я собі нічого.

І забула вмить про чоботята.

Я молилася за свого тата.

Щоб збулись мої дитячі сни –

Щоб живим вернувся він з війни.

Потім мама запитала знічено:

– Ти для чого розказала, доню,

Що у тебе чобітки позичені?

Та й сльозу сховала у долоню.

– Вчили ви мене, щоб не брехати.

То за що мене тепер картати?

А коли теплом дихнула хата,

Я зняла нарешті чоботята.

Може важко вам в таке повірити,

Як же добре босій землю міряти.