ПРО ВСЕ І НІ ПРО ЩО
Ще один рік. Кажуть, що новий
Ще одна Новорічна ніч,
Без шампанського і без тостів.
Щось забули про мене гості,
І ніхто не прийшов, ясна річ.
Тільки дива у тому нема.
Так бувало не раз і не два.
Твереза моя голова,
Рік Новий зустрічаєш сама.
Новий Рік – це не свято, а будні.
Тут злилося минуле з майбутнім.
Новий Рік такий прагматичний
І ніскілечки не романтичний.
Помиляєтесь, добрі люди.
Йому байдуже, що з нами буде.
Він пройде повз нас, не зупиняючись,
Ні на кого не оглядаючись.
Хіба може штовхне ненароком
Когось лівим чи правим боком.
Та й піде собі у віки,
Як і попередні роки.
Свиня
Закопилила рило свиня:
Не хотіла вмиватись щодня.
– Я – свиня. Мені можна і так.
Та знайшовся якийсь дивак
І став умовляти свиню,
Щоб змінила своє меню.
– Їжте овочі. І їжте мало.
Ну навіщо вам грубе сало?
Засміялась вона і сказала:
– Ну що за свиня без сала?
Та й ну все підряд жерти,
Наче конче спішила вмерти.
– Ах, яка у вас добра свиня.
Набирає сало щодня.
Так всі про свиню говорили.
А вона все копилила рило.
Вже не може ні встати, ні сісти.
Тільки їсти, лиш їсти і їсти.
А коли трохи спека спала,
Закололи свиню для сала.
Але добра була свиня.
Набирала сало щодня.
Ланцюг
Ти був вовком, може шакалом,
А став собакою. Хіба того мало?
Ти став другом людини,
Вірним і єдиним.
А за те, що ти друг,
Тебе на ланцюг!
Тепер гавкай, хоч лусни
За хліба кусник.
За хлебтанки миску
Дадуть ще й по писку.
– Ми пси не горді.
Нас б’ють по морді,
А ми лижем чоботи.
Ні, ми не роботи.
Ми – живі істоти.
А хто ти?
Якщо ти – собачий друг,
Зніми той проклятий ланцюг
І посади на нього
Господаря мого.
Нехай тепер гавкає, хоч лусне
За хліба кусник,
А за хлебтанки миску
Дадуть ще й по писку.
Буде знати службу
І цінувати собачу дружбу.
Здається, в ньому прокидався вовк
Вночі далеко десь загавкав пес.
Йому щось дошкуляло, і не спалося.
Здалось, що раптом світ змалів увесь.
А може щось прадавнє нагадалося.
Те «щось» жило в далекій підсвідомості,
А інколи не йшло із голови.
Пес завмирав, немов у невагомості,
Й несамохіть тоді на місяць вив.
Від вовка вівся рід його собачий.
То був великий, дуже славний рід,
Мисливський і ніскільки не ледачий,
Ледачому і вижити не слід.
Так безборонно по лісах ходили,
На місяць вили і вовчиць любили,
А потім годували вовченят,
Таких кумедних і до втіхи любих,
І тато вовк в родині госторозубих
Тримав порядок і наводив лад.
А потім якось люди приручили.
Щось занедбали, а чогось навчили.
Тепер собака – то людині друг.
За те собаку можна й на ланцюг.
Захлептанку і голу костомаху
Сиди і гавкай, і тремти від страху.
Господар, переп’є чи не доп’є,
То ще й наб’є. Бо кожному своє.
Скрутивсь клубочком і заскавулів:
– За що? Не буду! Їй же їй! Не буду!
Й поплентався в свою собачу буду,
Допоки ще дорешти не зімлів.
Йому тут на землі немає місця.
З його життя хоч би якийсь був толк.
І вити захотілося на місяць.
Здається, в ньому прокидався вовк.
Лежав собака, скавулів тихенько.
І розумів, що він людині друг.
І проклинав своїх далеких предків,
Що волю проміняли на ланцюг.