У моїй галактиці
Я живу у галактиці світла
І безмежної доброти.
В кого ще душа не заквітла,
Той не зможе сюди прийти.
У моїй галактиці весни,
Що бувають серед зими.
Дивосвіт тут такий чудесний,
А в ньому окрилені ми.
Якщо хочеш, можеш літати,
Чи малюй, чи просто твори.
В гості можеш собі завітати
До улюбленої пори.
Хтось закоханий в тиху осінь,
Хтось весною тішить свій зір.
Ну, а я не вибрала й досі
Улюбленої із пір.
Кожна має свої принади.
Кожна будить у серці щем.
Якщо хочеш, емоцій заради
Вимокни під рясним дощем.
Якщо хочеш, березовим соком
Почастує тебе весна.
Якщо хочеш стати високим,
Як скрипкова перша струна,
То послухай жайвора в полі,
Задивися у неба синь
І подякуй примхливій долі
За кожну краплину роси.
Такої пісні більш нема ніде
А пісня знову стежкою бреде,
Шукає шлях до тих, хто її любить.
Такої пісні більш нема ніде,
Вона і надихає, і голубить.
Вона збентежить зоряні світи,
Хтось, слухаючи, подих затамує.
У пісні знов прийдеш до мене ти,
І знов тебе мій голос зачарує.
І зникне поміж нами та стіна,
Котра нас розділяла, любий друже,
І знов до нас повернеться весна,
Коли ми молоді були і дужі.
І знову соловейки зазвучать,
Воздаючи хвалу твоїй любові.
Живі пісні ніколи не мовчать,
Вони завжди допомогти готові.
Час собі йде
Принеси мені, сину,
Гіллячку бузку –
Хай вдихну його запах.
І зозуля снує
Своє тихе «ку-ку».
Час тримає у лапах
І мене, і зозулю,
І ніжний бузок,
І весни раювання.
І ніщо не зупинить
Той впевнений крок,
Ні сльоза, ні благання.
Почекав би хоч мить,
Щоб надихалась я
Тим черемховим квітом.
Але час собі йде,
Не спинившись ніде,
Йде по білому світу.
Він і нас не мине,
Ні тебе, ні мене –
Ми старієм по волі.
Докида сивини:
В мої коси і в сни,
В усміх нашої долі.
І пам’ятаю, і люблю
Вночі не сплю. Гортаю сторінки
Ще ненаписаних книжок,
І подумки все міряю стежки, і подумки іду на моріжок.
Там десь мій недоплетений вінок,
Забула вчора на траві…
І віє смутком від тих сторінок,
Котрі живуть у мене в голові.
Там у долині зацвіта ромен.
Ах, як же пахне він!
Не пам’ятаю вже я всіх імен…
А в серці тихий дзвін.
А верба, закосичена дощем,
Мене, як змалечку гука.
А в серці під байдужості плащем
Живе розвихрений вулкан.
А в серці ненаписані книжки,
Тому й не сплю.
Я всі свої неміряні стежки
І пам’ятаю,
І люблю.