ВІД БАТЬКІВСЬКИХ ВОРІТ

 

 

Я прийшла додому

Голубливий вітер у пагіллі спить.

Його не збудив ще розвеснений ранок.

Не думала я, що так спогад болить,

Неначе у серці роз’ятрена рана.

Та добре хоч те, що той спогад живе.

Хоч інколи все ж обігріє він душу.

Нове – як старе, а старе – як нове.

Як скарб дорогий, берегти його мушу.

Мамо, мамо, я прийшла додому,

Та ніхто мене не зустрічає.

Я принесла сивину і втому.

Ні грошей, ні слави я не маю.

Обізвалась мама

Голубкою сизою.

Закувала мама

Зозулею сивою.

– Не журися, доню,

В Бога з-за обрію

Я вимолю долю

Для тебе добрую.

Ходить смуток по моїм подвір’ю,

Шелестить в листках старої липи.

Вас нема. А я ніяк не вірю.

В мене Ваші сили перелиті.

Тату, тату, Вашими руками

Тут садилась кожна деревина.

Я прийшла, обтяжена роками,

Найменша Ваша зоряна дитина.

Більше вже нікого не зосталось.

Я – остання ниточка тоненька.

Мамо, тату, надійшла вже старість,

А мені здається – я маленька.

 

Вечеря

Пожадливо риплять сінешні двері.

Хтось входить в хату, холод напуска.

Либонь, пора сідати до вечері.

Вечеря що? Картопля не пуста.

Є огірки і квашена капуста.

Чого ще треба? Гріх би нарікати.

І крає хліб моя старенька мати.

А ми, малі,

Босоніж по землі,

По праву чи й не по праву

Спішимо на застільну лаву,

Бо тут можна підігнути ноги.

У нас долівка,

Нема підлоги.

Кіт об мамині ноги треться,

А мама сміється.

Він теж голодний.

Дайте і йому.

І я сама, не знаю вже чому,

Беру кота на руки.

Він муркоче

І мружить очі.

Вже й про голод забув,

Позіхнув та й заснув,

– З котом за стіл? То що за витребеньки?

Вже сутінки ховаються в кутках.

– Ну не сваріться, мамо. Він маленький.

Він дуже хоче бути на руках.

Пожадливо риплять сінешні двері.

Заходить тато. Стихли всі відразу.

Кіт проковтнув приховану образу

І під столом чекає й він вечерю.

 

Сяє сонце з відчинених вікон

Я дивачкою стала з віком.

В сни приходить стара моя хата.

Сяє сонце з відчинених вікон,

За столом вмостилися свята.

Тільки свята. Ніяких буднів.

Тільки радість. А смутку немає.

Заглядають діти в майбутнє,

Я ж у спогади заглядаю.

Тиха пісня по хаті снується,

Тиха пісня, чиста, як сповідь.

За плечима хтось тихо сміється,

То, можливо, далекий спогад.

Сонце сяє з відчинених вікон

Моєї старої хати.

По стежках, прометених віком,

Йдуть розвеснені мої свята.

Вже і хати нема, і тепер би

Обізвалася моя мама.

Тихий смуток сховався у верби,

Тільки пісня звучить та сама…

 

Де ж той віночок?

Живуть і досі в маминім саду

Мої пісні і вечорова мова.

Я неодмінно знов сюди прийду,

Я неодмінно їх почую знову.

Вони живуть, допоки я живу.

Десь тут віночок мій з волошок синіх…

І дві сльози, що впали у траву,

Гірчать і досі у дощах осінніх…

І дощ сумний, і мамин сад сумний,

І сумно липа дивиться на мене,

Багряне листя опада із клена.

Де ж той віночок із волошок мій?

 

Бо як без мене тут вона ?..

Ще Бог потримає мене,

Я думаю, на цьому світі,

Як яблука тримають віти,

Допоки час їх не мине.

Як час прийде,

То яблуко із гілки упаде.

Як вітер розгуляється в саду,

То й я колись, як яблуко, впаду.

Заплачуть роси наді мною.

Те, що було не до ладу,

Все відійде разом зі мною,

Якщо було не до ладу.

А як прийде нова весна

І з птаством поведе розмову,

На землю я повернусь знову.

Бо як без мене тут вона?..