Є любов на землі
Ані смутку, ні болю, ні відчаю.
Вже опали листочки вербові.
Є любов на землі. Я засвідчую.
Хто сказав, що немає любові?
Голос пісню покликав схвильовано,
І цей голос тривожний-тривожний.
Є любов на землі зацілована,
Тільки вміє любити не кожний.
Не журися, що лебеді з вирію
Вже на крилах весну не приносять.
Залишайся з порадою щирою
І даруй її всім, хто попросить.
А весна вже кувала зозулею,
Соловейком в гаю щебетала.
Залишайся з любов’ю минулою,
Якщо інша любов не настала
Вже нарциси заквітли…
Мліє вечір з весною заручений,
Впали роси на землю хмільні.
Під вікном ходить хлопець засмучений,
Бо не спиться йому і мені.
Може вийти до нього на хвилечку,
Доки тьохкають ще солов’ї?
Що ж ти ходиш, Васильку, Василечку,
Попід втомлені вікна мої?
Може, піснею ти розтривожений?
Може, місяць казок нашептав?
Що ж ти ходиш, немов приворожений?
Хоч би в мене про щось запитав.
Протопчи собі стежку до іншої,
Під чиєсь веселіше вікно.
Вже нарциси заквітли у відчаї
Так невчасно і так вже давно…
Я знала, що так думати не слід…
До побачення, любий, а може, прощай.
Не сумуй, вже у нас якось так воно склалося.
Коли щось не збулось, ти мені вибачай.
На все інше у мене вже сил не зосталося.
Як щось добре було, то ти запам’ятай.
Не хотілося б, аби мене забували.
Наші роки хлюпнулися аж через край.
Наше щастя з тобою ми прогайнували.
До побачення, любий, а може, прощай.
Не сумуй ти за мною чи може сумуй…
Ти мене не ревнуй або краще ревнуй,
І забудь або краще не забувай.
В мене смуток такий, що досягне до зір.
Я не знаю тепер, що вже краще, що гірш.
Я на згадку тобі написала той вірш,
А написано їх так багато, повір
А може, зрада серце обпекла?
А може, зрада душу спопелила?
Забудь про те, що я тебе любила,
І не питай про те, як я жила.
Я думала про той жорстокий світ,
Не уявляла я його без тебе.
Я знала, що так думати не треба,
Я знала, що так думати не слід…
Інших зречень я не визнаю
Я тобі не вишию сорочку,
Китиці не вчеплю на шнурочку.
Просто я не вмію вишивати,
Бо в дитинстві не навчила мати.
І нічого тут вже не зарадиш.
І нічим мене ти не розрадиш.
Та зате я вмію так любити,
Як не вміє ні одна дружина,
Як не вміє ні одна коханка,
Жодна жінка на усій землі.
Просто ти повір мені на слово,
Просто ти повір мені на пісню,
Просто ти люби мене, як казку,
Засинай зі мною й прокидайся.
Ти цілуй мене у спраглі губи
І забудь, що я твоя дружина.
Ти люби мене, як ту коханку,
Як кохану дівчину свою.
Я твоя невтишена тривога.
Я солодка втома і знемога.
Ти люби мене – і більш нічого.
Інших зречень я не визнаю.
Принеси-но, дівчино, води
Косить сіно молодий косар
І на мене поглядає скоса.
Як доходить до кінця покоса,
Очі загораються, мов жар.
– Не викрешуй іскри із очей.
Ще, крий Боже, сіно загориться.
Кучері у нього до плечей.
Не дивися, бо колись насниться.
– Принеси-но, дівчино, води.
– Не шкода. От зараз принесу.
В небі сходить місяць молодий,
П’є з трави незайману росу.
– Кидай-но, уже пора іти.
Та йому не хочеться додому.
Що то косовиця молодому?
– Принеси ще, дівчино, води.