З ВІКНА ЖІНОЧОЇ СВІТЛИЦІ
Благослови
Серпнева лагідність полів,
А літо – як спекотна жінка.
Десь вітер в розкоші зімлів.
Летіла обважніла бджілка,
У вулик несучи нектар –
Свою таку солодку ношу.
Я за людей у Бога прошу:
Благослови бджолиний дар.
Благослови цей білий світ:
Комаху, пташку і билину,
І ту занедбану людину,
Котрій у мирі жити слід.
Благослови і цвіт, і плід,
І роси, і холодні води,
Й людину – часточку природи,
Для неї ти створив цей світ.
Чи варта лелеці летіти
І досі стоїть той ліс,
Де ми з тобою ходили,
Поміж струнких беріз
Долю свою водили.
Жовтий листок, як дар,
Осінь поклала на плечі –
Наш золотий календар,
Наш неповторний вечір.
Де ти, мій друже, де?
Стільки минуло років…
Дощ затяжний іде,
Глушить відлуння кроків.
Тихий відгомін лісу
Озвався в душі стоголоссям.
Ти відхили завісу
І увійди в нашу осінь.
Не увійдеш, я знаю.
Ти від нас так далеко.
Не вернеться з теплого краю
Наш посмутнілий лелека.
Тужитиме і кричатиме,
І не повернеться з вирію.
Бо хто його тут зустрічатиме
З любов’ю такою щирою?
До кого йому летіти?
Вже виросли наші діти.
А внукам не до лелеки.
Вони від казок далекі
І в наш прагматичний час
Знають краще від нас,
Звідки беруться діти.
То чи варто лелеці летіти?..
Купований рушник
Морока з тими парубками.
Морока і без парубків.
Сваряться матері з дівками,
Що не надбали рушників.
– Навіщо, мамо, вишивати,
Коли купити можна все?
Зітхає гірко сива мати.
Їй час розраду не несе.
І думка матері тривожна
Їй спокою не додає.
– Рушник купити, звісно, можна,
Та то вже щастя не твоє.
І свою молодість згадала.
Цвіли троянди в квітнику.
А вона долю вишивала
На полотнянім рушнику.
Те вишиття і досі гріє.
Був звичай… І куди ж він зник?
Бо ж кожна дівчина, як мрію,
Свій мала вишитий рушник.
«Ось тут ще вишию лелеку,
Щоб діточок мені приніс».
Та молодість така далека.
Вона за попелом від сліз.
Вона за злиднями в колгоспі,
За перегонами війни.
В житті все так було не просто…
Не треба спогадів сумних.
Небавом доньчине весілля.
І смуток материн десь зник.
Ще мірт росте, ще квітне зілля.
От лиш… Купований рушник.
Якби вечір воскресити
Я колись була багата.
Скільки мала я скарбів!
Ще стояла наша хата.
Мала маму, мала тата,
Мала пару голубів.
Я за хатою сиділа,
І півонія цвіла.
Матіола так пахтіла,
Що від неї я п’яніла
І щасливою була.
З татом вміли ми співати –
Любо слухати було.
– Не тримайте пісню в хаті.
Заспіваймо разом, тату, –
Хай летить собі в село.
І вона собі летіла,
І весела, і сумна.
Тільки вишня шелестіла,
Тільки зірка мерехтіла
Й озивалась далина.
От якби то воскресити
Теплий вечір серед трав.
Тато вранці йде косити.
Якось треба попросити,
Щоб мене з собою взяв.
Побудь зі мною, пісне
В когось соловейко на калині,
В когось перепілка у житах,
А у мене в маминій хустині
Серденько тріпоче, наче птах.
Хтось купає в росах босі ноги,
Хтось толочить землю чобітьми,
А до мене проситься з дороги
Пісня під моїми ворітьми.
Пісне, де ти довго так блукала?
Чом так довго ти до мене йшла?
Я на тебе так давно чекала.
Добре хоч тепер мене знайшла.
Я для тебе в маминій світлиці
Простелю вишиваний рушник.
Хліб і сіль дістану я з полиці,
Прополю занедбаний квітник.
Пісне, пісне, зоре вечорова,
Звідкіля прибилася до нас?
Може навіть із самого Львова,
Ти проста і рідна, без прикрас.
Ти побудь зі мною хоч би днину,
В маминій світлиці поживи.
Може я й сама тебе покину,
Загублюся десь серед трави.