Обжинки поезії

Дві самотності

Ти десь ходиш по білому світу,

Може поряд, а може далеко,

І не знаєш, що я тебе кличу,

І чекаю тебе стільки літ.

Вже вернулися з вирію вкотре

Ластівки і розумні лелеки,

А ти міряєш кроками тишу

І зриваєш черемховий цвіт.

Дві самотності мусять зустрітись.

Бо інакше не зродиться пісня,

Бо інакше зупиняться ріки,

Перестануть шуміти моря.

І тоді для них сонце засвітить,

І заквітне конвалія пізня,

І любов запанує навіки,

І засяє у небі зоря.

Зацвітуть червоні троянди,

Що хилилися так безнадійно,

І здивовано вивільга крикне,

Ясний день подарує тепло.

А нові хореї і ямби

Залунають так мелодійно.

А самотність… Вона раптом зникне,

Наче зовсім її не було.

 

Вже не повернеш ані зим, ні літ

Якби тебе спитати, чи ти любиш.

Та не спитаю. Сам про те скажи.

Життя пройшовши, всі слова розгубиш…

І от ми стоїмо вже на межі.

Прожито стільки літ… А зим ще більше.

Одна за дві… Такі холодні зими…

Тепер я шкодуватиму за ними

Й розпачливі про них напишу вірші.

Вже не повернеш ані зим, ні літ.

Лиш втіха в тому, що вони були.

А що минули… Плакати не слід.

Трояндами у косах відцвіли.

Якби тебе спитати, чи ти любиш,

То що б ти відповів? Мабуть, нічого.

Чого нема, то того не розгубиш.

На серці самота й гірка тривога.

 

Щедра зозуля нам літ не шкодує

Буду гріх мати, хлопче, за твої кучері.

За те, що не вірила, за те, що сміялася.

Ні, на принца я не сподівалася,

Та ніякі сумніви мене не мучили.

Я любов твою не цінувала,

Ту любов, що до самозречення.

Іншому корилася без заперечення,

Іншого хлопця я цілувала.

А ти ні на кому так і не женився.

Я не знаю, чи в тому моя вина.

Я ж на світі була така не одна,

Та ти за мною чомусь журився.

Великого щастя і я не зазнала.

Розлучення, діти… І знову сама.

А може, скажи, того щастя й нема?

Вигадують люди. Як я шкодувала,

Що кучері ті не дістались мені.

Та що вже по тому…

Долаючи втому,

Минають літа, і веселі, й сумні.

І ти вже не той, і я вже не та.

Та інколи все ще весна бешкетує.

Та щедра зозуля років не шкодує –

Кує нам щасливі і довгі літа.

 

Не вміли цінувати

Так хочеться тебе поцілувати,

Та стримую себе, бо ми чужі…

Не вміли ми кохання цінувати.

І от тепер обоє на межі.

Що з нами сталось? Що з коханням сталось?

Були серця ним виповнені вщерть…

Прийшли хвороби, і підкралась старість,

А там гляди – і підкрадеться смерть…

Сховати біль і подолати втому.

Лише добро у серці й голові.

Яке безглуздя плакати потому.

Любити треба, поки ми живі.

То може все ж тебе поцілувати?

Любов минула, старість на поріг…

Кожніську мить ми мусим цінувати,

Тим паче, що ми хворі і старі.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

five × three =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.