ВЕСНОСПІВИ
Пахне весною
Ходить весна зоряницею п’яною,
Любощі сіє край білої хати.
Краще кохати й не бути коханою,
Ніж бути коханою і не кохати.
Ходить той хлопець закоханим привидом.
Пощо ти ходиш? Не рви мою душу.
Я не люблю тебе і не любитиму,
І зустрічати не хочу й не мушу.
Знаю, що тяжко любов чиюсь вразила,
Тільки нічим тут не можу зарадити.
Краще вже правда, гірка і образлива,
Ніж потім каятись, а потім зрадити.
Ходить легенький вітрець поза хатою,
Щось таємниче нашіптує кленам.
Пахне любистком і терпкою м’ятою.
Пахне весною і палом шаленим.
Солов’їний сезон
Вже солов’ї відкрили свій сезон.
Такий закон чи солов’їний подвиг.
Я мовчки відчиняю свій балкон
І слухаю, затамувавши подих.
Стояла ніч безвітряна і тиха.
Безхатченки кудись собі пішли.
От тільки б не було на світі лиха.
Аби лиш люди в злагоді жили.
А солов’ї так голосно лящали,
Аж весна заснути не могла.
Ми з тобою щойно попрощались,
А мені забракло вже тепла.
Набираю номер телефону.
– Ало! Ало! Ти чуєш? Солов’ї!
По якомусь дивному закону
Я читаю помисли твої.
Серце в грудях б’ється, мов шалене.
Весни посміхаються мені.
Солов’ї співають лиш для мене.
Лиш для мене їхні всі пісні.
На соловейків часу не було
Стужився світ за веснами моїми,
А весни розлетілись, розбрелись.
Вони були і грішними, й святими,
І я такою теж була колись.
А за вікном сміялися нарциси,
Тюльпани в гості кликали давно.
Весна прийшла. Ти тільки подивися.
Скоріше відчини своє вікно.
Я знову занедужала коханням.
Подумати! І це в мої роки!
То певно вже весна моя остання,
Що дивиться на мене з-під руки.
І дивиться, й дивується. – Бабусю,
В такому віці – і таке дурне!
– Я, весно, просто старості боюся.
За ті думки ти не картай мене.
Чому ти не приходила раніше,
Тоді, коли була я молода?
– Приходила. Ти ж думала про інше.
– Шкода, голубко. Літ отих шкода.
Все заліки, робота, потім діти…
На соловейків часу не було.
Незчулася. Та що тепер жаліти?
В душі ще залишилося тепло.
Ти, весно, не шкодуй для мене цвіту.
Аби я знала, що цей цвіт мені…
Нічого я не хочу вже від світу.
Усе віддам за ті весняні дні.
Весни мають бути для любові
Світ так хотів, щоб я була щаслива.
Скажіть, а хто б такого не хотів?
Пройшла весняна благотворна злива
І з вирію лелека прилетів.
Весна стояла, зіткана з туману,
Зеленоока і зеленокоса,
Купала ноги у холодних росах,
Змінила світ казково, невпізнанно.
– Це я! Хіба мене ти не впізнала? –
Мені шепнула чи мене спитала.
А я її спроквола привітала,
Бо був майдан, була Небесна Сотня,
Для них ти, весно, так і не настала.
Та треба жити. Треба далі жити,
Бо світ не зупиняє свого бігу.
Від літа до зими,
Від осені до снігу.
Весна прийшла! Її боготворити.
Пташко, люба, ти весну принесла!
Розкажи мені, з яких країв.
Україна й досі не воскресла,
Та не можна їй без солов’їв.
Та не можна їй і без зозулі,
Щоб накувала їй хоч сто віків.
Жаль, що і весною свищуть кулі
Й косять хлопців замість будяків.
Весни мають бути для любові,
Для лелечих клопотів і снів.
Намалюю в пісні я і в слові
Тихий шум зелених ясенів.
Обминаючи зиму
З теплого літа
У тиху осінь,
А там у весну,
Обминаючи зиму.
Йтиму, пливтиму, летітиму
І, якщо навіть хотітиму,
То не засну,
Твої сни берегтиму,
Стоятиму тут незримо,
Тривоги твої нестиму,
Зорею світитиму,
Обминаючи зиму.
Птаство у вирій,
А я на землі.
У пісні щирій
Зберу всі жалі.
По березі їх посію,
Якщо зумію.
Може вітром розвіє,
Може хвиля розмиє,
І річка понесе
Мої жалі
На край землі,
За водою у море знесе –
От і все.
З квітнем і з березнем,
З соком березовим
Буду я жити.
Попрошу ромашку,
Якщо їй не важко,
Буде мені ворожити.
– Скажи мені, квітко,
Біла лебідко,
Чи милий кохає.
«Любить – не любить,
Любить – не любить…»
А хто теє знає?..