ВЕСНОСПІВИ

 

 

Пахне весною

Ходить весна зоряницею п’яною,

Любощі сіє край білої хати.

Краще кохати й не бути коханою,

Ніж бути коханою і не кохати.

Ходить той хлопець закоханим привидом.

Пощо ти ходиш? Не рви мою душу.

Я не люблю тебе і не любитиму,

І зустрічати не хочу й не мушу.

Знаю, що тяжко любов чиюсь вразила,

Тільки нічим тут не можу зарадити.

Краще вже правда, гірка і образлива,

Ніж потім каятись, а потім зрадити.

Ходить легенький вітрець поза хатою,

Щось таємниче нашіптує кленам.

Пахне любистком і терпкою м’ятою.

Пахне весною і палом шаленим.

 

Солов’їний сезон

Вже солов’ї відкрили свій сезон.

Такий закон чи солов’їний подвиг.

Я мовчки відчиняю свій балкон

І слухаю, затамувавши подих.

Стояла ніч безвітряна і тиха.

Безхатченки кудись собі пішли.

От тільки б не було на світі лиха.

Аби лиш люди в злагоді жили.

А солов’ї так голосно лящали,

Аж весна заснути не могла.

Ми з тобою щойно попрощались,

А мені забракло вже тепла.

Набираю номер телефону.

– Ало! Ало! Ти чуєш? Солов’ї!

По якомусь дивному закону

Я читаю помисли твої.

Серце в грудях б’ється, мов шалене.

Весни посміхаються мені.

Солов’ї співають лиш для мене.

Лиш для мене їхні всі пісні.

 

На соловейків часу не було

Стужився світ за веснами моїми,

А весни розлетілись, розбрелись.

Вони були і грішними, й святими,

І я такою теж була колись.

А за вікном сміялися нарциси,

Тюльпани в гості кликали давно.

Весна прийшла. Ти тільки подивися.

Скоріше відчини своє вікно.

Я знову занедужала коханням.

Подумати! І це в мої роки!

То певно вже весна моя остання,

Що дивиться на мене з-під руки.

І дивиться, й дивується. – Бабусю,

В такому віці – і таке дурне!

– Я, весно, просто старості боюся.

За ті думки ти не картай мене.

Чому ти не приходила раніше,

Тоді, коли була я молода?

– Приходила. Ти ж думала про інше.

– Шкода, голубко. Літ отих шкода.

Все заліки, робота, потім діти…

На соловейків часу не було.

Незчулася. Та що тепер жаліти?

В душі ще залишилося тепло.

Ти, весно, не шкодуй для мене цвіту.

Аби я знала, що цей цвіт мені…

Нічого я не хочу вже від світу.

Усе віддам за ті весняні дні.

 

Весни мають бути для любові

Світ так хотів, щоб я була щаслива.

Скажіть, а хто б такого не хотів?

Пройшла весняна благотворна злива

І з вирію лелека прилетів.

Весна стояла, зіткана з туману,

Зеленоока і зеленокоса,

Купала ноги у холодних росах,

Змінила світ казково, невпізнанно.

– Це я! Хіба мене ти не впізнала? –

Мені шепнула чи мене спитала.

А я її спроквола привітала,

Бо був майдан, була Небесна Сотня,

Для них ти, весно, так і не настала.

Та треба жити. Треба далі жити,

Бо  світ не зупиняє свого бігу.

Від літа до зими,

Від осені до снігу.

Весна прийшла! Її боготворити.

Пташко, люба, ти весну принесла!

Розкажи мені, з яких країв.

Україна й досі не воскресла,

Та не можна їй без солов’їв.

Та не можна їй і без зозулі,

Щоб накувала їй хоч сто віків.

Жаль, що і весною свищуть кулі

Й косять хлопців замість будяків.

Весни мають бути для любові,

Для лелечих клопотів і снів.

Намалюю в пісні я і в слові

Тихий шум зелених ясенів.

 

Обминаючи зиму

З теплого літа

У тиху осінь,

А там у весну,

Обминаючи зиму.

Йтиму, пливтиму, летітиму

І, якщо навіть хотітиму,

То не засну,

Твої сни берегтиму,

Стоятиму тут незримо,

Тривоги твої нестиму,

Зорею світитиму,

Обминаючи зиму.

 

Птаство у вирій,

А я на землі.

У пісні щирій

Зберу всі жалі.

По березі їх посію,

Якщо зумію.

Може вітром розвіє,

Може хвиля розмиє,

І річка понесе

Мої жалі

На край землі,

За водою у море знесе –

От і все.

 

З квітнем і з березнем,

З соком березовим

Буду я жити.

Попрошу ромашку,

Якщо їй не важко,

Буде мені ворожити.

– Скажи мені, квітко,

Біла лебідко,

Чи милий кохає.

«Любить – не любить,

Любить – не любить…»

А хто теє знає?..