Катові

Тихі верби понад ставом.

Ніч доходить до межі.

Двоє йшли і раптом стали,

Не свої і не чужі.

Він похмурий, дратівливий,

Видно, щось його в’ялить.

А вона спокійна, мила,

Біль чужий її болить.

Та сьогодні їй не сором:

Біль не викличе жалю.

Гнівно кинула з докором:

– Згинь! Тебе я не люблю.

Не цілуй мене з любов’ю,

Не кажи палкі слова.

Твою руки пахнуть кров’ю,

Ще на них сльоза жива.

Мати кожного родила

Для добра або для зла.

Над тобою владна сила,

Що від Бога не була.

Йди собі і не торкайся

Ні плечей моїх, ні рук.

Помолися і покайся –

Й щезни десь поміж розлук.

Ясна річ, була зарплата,

Ще й напевно не мала.

Як жилося мамі ката?

Че й вона колись була…

Комфортабельна машина,

Повно всякого добра.

Чи потішилась за сина

Сива матінка стара?

– Ні, вона того не знала.

Як би їй сказав таке?

Всім розказував солодке,

А собі лишав гірке.

Та гіркого вже задосить.

Аж по вінця нахлебтавсь.

– Бачу, що тебе заносить.

Без професії зоставсь.

– Ні, за тим я не шкодую.

Хай би щезла заодно.

Та чого мене мордують

Ті, кого нема давно?

Серце вже неначе терпне,

А душі, немов нема…

Бо життя таке нестерпне,

Що немов і жив дарма.

– Та хіба ж ти жив? О Боже!

То хіба було життя?

Хто тепер тобі поможе?

Ти шукаєш співчуття?

Де завгодно, лиш не в мене.

Ти зарвався не на жарт.

Хто життя прожив мерзенне,

Співчуття мого не варт.

– Прокидаюсь серед ночі –

І немає більше сну.

Знаєш, сняться мені очі.

А чиї – я не збагну.

Очі дивляться на мене

З порожнечі, з пустоти.

І нема від них рятунку:

Ні сховатись, ні втекти.

Що ж мені тепер робити?

Як же далі? Підкажи.

Не сміятись? Не любити?

Я, повіриш, на межі.

– Я не знаю. Може краще

Тобі їхати туди,

Де ніхто тебе не знає.

Загуби свої сліди.

– Може й так… А тії очі,

Що являються мені?

Де подітись серед ночі?

А ще десь на чужині.

Серед них були злочинці,

Харцизяки – просто жах.

Та були цілком безвинні.

Я це бачив по очах.

Боже, як вони дивились.

Не могли вчинити зло.

Не спаслись, не відкупились.

Видно, грошей не було.

Я їм вирок не виносив.

Я був тільки… – Ти був кат.

Для людини того досить.

Що ж, відмучишся стократ.

Бо за все платити треба.

Це придумала не я.

Як же дивиться із неба

Бідна матінка твоя?

Ти сьогодні зайве випив?

Щось тебе не впізнаю.

Чом на мене жереб випав

Сповідь слухати твою?

Чим такеє заслужила –

Сповідь слухати гірку?

– Я хотів би за дружину

Мати жінку отаку.

– За дружину? Боже правий!

То за що така біда?

Видно, в тебе кепські справи.

Та мені і не шкода.

Облягли тебе турботи,

Зрозуміло і без слів.

Залишився без роботи.

Видно, фах твій обмілів.

Смертну кару відмінили.

То куди ж тепер іти?

А ні розуму, ні сили.

Де тепер себе знайти?

Ти зганьбив себе на віки,

То вже й каятись дарма.

Пізно, Васю, пити ліки,

Коли нирок вже нема.

– Я – людина одинока,

Порятуй її, спаси.

Та я бачу, ти жорстока.

Хоч тебе і не проси.

– Й не проси. Не порятую.

Ач, якої заспівав!

І не бачу, і не чую.

Ти когось порятував?

– В мене серце розривалось.

Я виконував наказ.

– Мабуть, добре працювалось.

Та скінчився вже вас час.

Може маєш нагороду?

– Ні, лиш грамоти були.

– Дослуживсь, слуга народу.

Інші місце зайняли.

– І тоді мене цурались,

І про те я добре знав.

Ясна річ, не признавались,

Але кожен обминав.

На бенкети не просили,

Так у нас вже повелось.

Мав посаду й був безсилий.

Якось так мені жилось…

Мав посаду, мав і шану…

Офіційну, але мав.

Мав і дівчину кохану,

Та любив і не тримав.

Як не знала, було тихо,

Як дізналась – розійшлись.

Це півлиха, а не лихо.

То ж було тоді, колись.

Випив я гірку та повну.

Та про те ніхто не знав.

Свою вдачу невгамовну

В ресторанах гамував.

Пив і вдома. Самотужки.

Часом й жіночка була.

Пив із склянки, пив із кружки,

А бувало, що й з горла.

Ті жінки, що люблять гроші

І не гребують нічим,

Дуже лагідні й хороші

І плювати їм на чин.

П’яно пити, ситно їсти

І щоб гроші в гаманці.

Їх любили комуністи,

Їх любили ті і ці.

Розмальовані й веселі.

Та які там почуття!

Для забави, для постелі

І ніяк не для життя.

Так я жив і не журився.

Далі знаєш вже й сама.

Бач до чого докотився:

Друга жодного нема.

Ні дружини, ні родини,

Ні собаки у дворі.

Гірш від всякої скотини.

А хтось дивиться вгорі.

– Ти нагріб всього чимало,

Тільки честі не надбав.

Та в душі ще щось зосталось,

Бо інакше б не страждав.

– Що мені рахунок в банку?

Що будинок цегляний?

– Не дослухаєш до ранку.

Досить з мене вже, не ний.

Йди до сповіді й покайся,

Бідним все добро роздай.

Тільки ти не сподівайся,

Що тоді настане рай.

Ще триватиме покута,

Бо ж таки ти завинив,

Ще пектиме мука люта.

– Я нічого не вчинив.

Я виконував накази.

Не коритися не міг.

А які терпів образи!

Від чужих і від своїх…

– Мала ж бути таємниця:

Ким ти був і ким ти став.

Те, що зараз тобі сниться,

Не розказуй, кинь у став.

– Кинь у став!.. Сказати можна,

А зробити, мабуть, ні…

Кожна ніч така тривожна.

Не до сну тепер мені.

Вдень я ходжу, як примара,

А вночі нема спання.

От якби ще була пара,

От якби ще… Навмання

Світ-за-очі я пішов би,

Та куди – не знаю сам…

Те, що втратив, не знайшов би

Вже ніде: ні тут, ні там…

Сам себе ти розсекретив.

Краще б може промовчав…

Серед вас були й поети?

– Щось таких не зустрічав.

Вивертати люблять душу.

Але вірші не для них.

– Чом тебе я слухать мушу?

І не вислухати – гріх…

– Говорили про свободу

І про душу річ вели…

– Ворог ти свого народу

Й заслуговуєш хули.

Не придумав ти такого

(Може краще так було б),

Щоб ти, зовсім випадково,

Пустив кулю собі в лоб?..

– Що таке страшне ти кажеш?!

От розрадниця яка!

Думав, ти мене розважиш,

Ну, а ти страшна така.

– Бач, заплутав все тепер ти.

Мудра загадка для всіх.

Жити – гріх, і гріх померти.

Хто те зна, де більший гріх?

Самогубство гріх великий.

От якби ще божий суд…

Не поможуть твої ліки,

Твою душу не спасуть.

Дивно…Ти гріха боїшся?

Атеїст і комуніст…

– Вхопишся й за соломинку,

Як життя втрачає зміст.

Соломинка не поможе –

То й хапатися шкода.

Вислухай його, наш Боже,

Осуди чи оправдай.

Сам себе тепер картаєш.

Та якби ж то помогло.

Добре, що дітей не маєш –

Їм би соромно було.

– Де вже добре. Якби діти,

То можливо б я ожив.

Жив чи ні на білім світі…

– Що ж, таке ти заслужив.

Щось в душі таки зосталось,

Бо інакше б не страждав.

Жде тебе самотня старість.

Щоб її ти не діждав.

Ніч була п’янка і тепла,

Зорі падали  з небес.

– Ти ж прийшов з самого пекла.

Для таких нема чудес.

Ти не викличеш ні в кого

Ні жалю, ні співчуття.

Суд і вирок справедливий:

Добровільно йди з життя.

«Дурнем був, а жив багато.

Хоч би добре що зробив.

Був безбожником і катом

І нікого не любив».

Так про тебе скажуть люди.

І могила заросте.

Не згадають і забудуть

Те життя твоє пусте.

Та молитися за тебе –

То, напевно, гріх тяжкий.

Бачить Бог з ясного неба,

Хто ти зрештою такий.

Милосердя не для тебе.

Милосердним ти не був.

Бачить Бог з ясного неба,

Хоч про нього ти забув.

У горілці гріх топили,

Власні душі пропили.

Ви напевне з тих нащадків,

Що Ісуса розп’яли.

Як житимеш тепер ти далі –

Й сама я того не збагну.

Шкода, що ти не мав медалі.

От би вчепили хоч одну.

Прощай, цікавитись не буду,

Як в тебе склалося життя.

Нема ні прощі, ані суду,

Ані в минуле вороття.

Життя своє прожив ти всує.

Жив чи не жив – одна печаль.

Я думаю, тобі пасує

Сорочка з дружнього плеча.

Так вже у тебе повелося –

Чуже носити здавна звик.

Життя не надто вже вдалося –

Не на ту ногу черевик.

Та що поробиш? Жити мусиш,

Коли на інше сил нема.

Що проковтнув, того не вкусиш.

Живи! Все маєш задарма.

Як свого розуму бракує,

Живи чужим – такий закон.

З тобою смерть не конфліктує.

Сидів би краще під замком.

І слухав би, коли покличуть,

Чи прокленуть, чи засміють,

Чи розуму на щось позичать,

Чи може й решту відберуть.

 

Я чую брязкіт кайданів.

Ще маєш таку нагоду.

На Київському майдані

Стоять проти свого народу.

Стріляють такі, як ти.

Вже кров безневинна проллялася.

Виходить, що я помилялася:

Кожній владі потрібні кати.