Вже хтось косив зарошену траву

Пташина будить день, а я й не спала.

Вбирала кожен звук і кожен порух.

Дощ стукав у вікно, а я не знала,

Чи стукає мій друг, чи може ворог.

Як, дощику, в тобі могла я сумніватись?

Відчути у тобі той присмак гіркоти?..

Ти плакати прийшов, а не сміятись,

Докинути жалю до самоти.

Вже ранок день колише: Люлі! Люлі!

Та день уже прокинувся, не спить.

Злетілися в мій ліс усі зозулі,

І кожна хоче вік мій полічить.

Навіщо вам, зозулі, клопотатись?

Що Бог відміряв, те і проживу.

Сміявся ранок, мав би й день сміятись.

Вже хтось косив зарошену траву…

 

Мандрує ніч…

Мандрує ніч по приспаному Львову.

Хтось спить, а хтось у мріях заблукав.

А я не сплю. І місячну підкову

Мені на щастя Львів подарував.

Закличнно потяг здалеку гуркоче

І обіцяє плетиво доріг.

Помандрувала б, друже мій, охоче,

Та вік мене нахабно переміг.

– Ти не зважай. Пакуй свою валізу

І вирушай, не знаючи куди.

У душу я з порадами не лізу,

Та на терези будні поклади.

– А я гадала, що вже внук чи внучка

По світу мандруватимуть колись.

Вже не підкова – місячна обручка

На пальці зблисла – хоч і не дивись.

Мандрує ніч і дивиться зпроквола:

Хто там не спить? Кого він вигляда?

А я була, як фея та казкова,

Окрилена, хоча й не молода…

 

Світи, моя зоре

Світи, моя зоре, світи

Над могилами мами і тата.

Де стояла колись наша хата,

Світи, моя зоре, світи.

І не згасай ніколи

Над каштанами рідної школи.

Ти не бійся їх висоти.

Світи, моя зоре, світи.

А потім спочинеш до ранку

На Високому Замку.

 

Світи, моя зоре, світи.

Над зруйнованим храмом любові

І над парками в рідному Львові,

Над руїнами самоти

Світи, моя зоре, світи.

І яка б не була ти свята,

Переймися тим світом грішним.

І знедоленим, і невтішним

Хай сяє твоя чистота.

А потім спочинеш до ранку

Під мою колисанку.