Всім на втіху

Вітрові на потіху

Я кинула пригорщу сміху.

– Бери, повертати не треба.

Це для тебе.

Вітер зрадів,

Загудів.

Підхопив мій сміх та й поніс

Через гай, через ліс

І, не знаючи горя,

Полетів до синього моря.

Там кинув у хвилі мій сміх

І сказав: – це для всіх!

Хвилі дуже здивувалися,

На таке не сподівалися.

Мій сміх між хвилями захлюпотів,

А вітер собі далі полетів.

 

Я кинула пригорщу сміху в траву

І засміялася: – я живу!

Ростіть, трави, рясно,

Цвітіть, трави, красно.

Я ваш цвіт до губ притулю,

Бо я вас люблю.

Трави зашуміли,

Подякували, як уміли.

А я все хотіла збагнути:

Кому ще сміху сипнути?

Щоб по всьому світу

Було повно цвіту,

А кожному на втіху

По пригорщі сміху.

 

Жила собі муза

Жила собі муза.

Жила та й жила.

Ні до кого прив’язана не була.

Ніхто її, правда, не визнавав,

Та ніхто й порадами не набридав.

Ніхто свої судження їй не нав’язував,

Як жити, ніхто їй не розказував.

Жила – як жила.

Незалежна була.

Що мала, те й мала.

Про те і дбала.

Ні в кого у борг нічого не брала.

А як не мала,

Обходилась, як могла.

По степах ходила,

По лісах блудила,

Чиюсь долю шукала,

Чиюсь пісню співала.

А якось у гаю

Заспівала свою.

Заспівала і здивувалася:

– Як я раніше не здогадалася?

Маю власний голос і власний хист.

В пісні є мелодія, є свій зміст.

Хто хоче слухати, нехай почує.

А хто почує, нехай міркує.

У місті Львові, як хочете знати,

Є на що дивитись й про що співати.

 

Я так люблю той незбагненний світ

Риплять ворота. Вітер їх колише.

Голубить землю сонячне тепло.

Мені листів уже ніхто не пише.

Ті, що писали, відійшли давно.

Хлюпоче річка хвилею сумною.

Відбились верби у її воді.

Як жаль мені, що ти вже не зі мною,

Що роки вже давно не молоді.

Жнива небавом. Доспіває жито.

Дарує липа свій медовий цвіт.

Я дякую за кожен день прожитий,

Бо так люблю той незбагненний світ.

Спішу туди, де зорі пахнуть п’яно,

Де роси сплять на кожному листку.

Не можу сісти я за фортеп’яно,

Ніхто не склав ще музику таку.

 

Сповідайся небесам

Ти сповідайся небесам

Без посередників і свідків.

Гріхи свої ти знаєш сам:

Коли взялись вони і звідки.

Все Богу чесно розкажи,

Перед Пречистою покайся.

Якщо ти навіть на межі,

Однак, благаю, сповідайся.

І легко стане на душі.

Покуту треба відбувати.

І постелились спориші,

І вразив терпкий запах м’яти.

Іди і більше не гріши.

Принаймні, спробуй не грішити.

А жити треба, треба жити.

Ти сам собі допоможи.

Та інколи у небеса

Зведи свій погляд і покайся.

Збагнеш, яка довкіл краса.

Хоч перед нею сповідайся.

А Бог почує і простить.

А втім… Чи того ти вартуєш?

Проси хоч день, проси хоч мить.

А втім… Ти і мене не чуєш…