Була в лікарні. Знову телеграма.

Помер Василь. Дорожня катастрофа.

В жалобі тужно заскрипіла брама.

Все в Божій волі, в волі Саваофа.

Нічого їй, сердешній, не казали.

А що казати? Розум баламутивсь.

Самі вбирали і самі ховали.

Прокляття впало – і ніхто не втрутивсь.

Тужили дзвони, плакали дівчата.

Лягли під хрест троянди та лілеї.

Засумувала мовчки пустка-хата

І той садок, що виріс біля неї.

Збиралися відправити молебен,

Щоб двох синів лишив їй Бог на старість.

Бо милосердя є таки на небі,

А на землі вже правди не зосталось.

Ніхто не знав, де тих синів шукати,

Куди їм посилати телеграми,

Щоб кидали вже гроші заробляти,

Бо можуть залишитися без мами.

Бо без грошей ще якось можна жити.

Без мами важко, хоч ви вже й великі.

Нема кому на зорях ворожити,

Ні материні сльози осушити.

Не за горами осінь. Прийде скоро,

І поскидають листя ясени.

Співали колискову осокори,

Лежали поряд три її сини.

А двоє ще десь вештались по світу.

Аби їх Бог для неї уберіг.

Ніде нема ні ласки, ні привіту,

Лиш рідний дім, лиш материн поріг.

Вертайтеся додому, соколята,

Аби жалю потому не було,

Бо пусткою вже  диха ваша хата,

А вітер з неї вивіяв тепло.

 

Дивилася на світ

Порожніми очима

І думала… Либонь,

Не думала нічого.

Вона вже чула смерть

У себе за плечима,

Не каялась ні в чім

І не молилась Богу.

Час плив собі, минав,

Мінялись пори року.

Вона собі жила,

Робила все, що треба:

Посапала грядки

І посадила квоку.

Щадила смерть її,

Не кликала до себе.

Якось собі жила.

Заходили сусіди.

Та сиру принесла,

А друга – слоїк меду.

Чекала все вона,

Що син котрийсь приїде.

Та не було синів.

Лиш смуток  попереду.

Букети на столі.

Бо ж так любили квіти.

Наварено завжди

На їхню всю родину.

– Чому ж не йдете ви

До мене, любі діти?

Приходьте, бо без вас

Посивію й загину.

Приходили вночі

Й ставали коло неї.

Дивилася на них,

На їх змарнілі лиця.

Дрімали на столі

Зажурені лілеї.

Чи так воно було?

Чи може це їй сниться?..

Хотіла вже, аби

Прийшов той дід з Сибіру.

Тепер би вже вона

Взягала його до хати.

Хіба ж завадить їй?

А мав велику віру.

У Бога і в людей,

І в щось таке крилате.

Та діда не було.

Либонь, кудись подався.

Чому вона тоді

Його так відпустила?

Не треба було так.

Нехай би був зостався.

Той дід був геть слабкий,

Та в ньому була сила.

А от тепер сама.

Нема синів, ні діда.

Лиш смуток по кутах…

У її добрій хаті.

Сама і снідає,

Сама собі обіда,

А часом вже ляга

І без вечері спати.

« Сьогодні щось нема

Синів до мене в гості.

І смуток по кутах

Стоїть живий і чорний.

І вітер у садку

Дерева гне від злості.

Чого він сердиться?

Хто злий, то той потворний».

А вітер не вгава.

У вікна торохкоче.

« Ні-ні, я не впущу

Його у теплу хату.

Ну хоч би він сказав,

Чого від мене хоче.

Товчеться і гуде.

Я так не можу спати».

І враз її обняв

Такий холодний морок.

Щось шамотіло в нім,

Від жаху серце мліло.

– Сини мої, сини!

До вас прийду я скоро.

Чому я й досі тут –

Самій не зрозуміло.

Як сонечко зійшло,

Розвіялись примари.

Хтось яблука вночі

Обтряс, напевно вітер.

У небесах пливли

Пошарпанії хмари.

А в серці запеклось:

«Ну де ж ви, любі діти?»

Так тихо на селі.

Так сумно дзвони дзвонять…

Комусь на цвинтар ще

Стелилася дорога.

«А може то моїх

Синів ще раз хоронять?

А може то мене?

А бо того старого?

Так сумно дзвонить дзвін…

Не треба! Пробі! Пробі!

Розверзлася земля…

Я бачу домовину!

Рятуйте! Я і так

Усе життя в жалобі».

І впала у сльозах,

Й шептала: – сину, сину…

І буде так завжди,

І буде так довіку.

Покута на землі,

Ще у земному світі.

Карайся й вічно жди.

Нема для тебе ліку.

Карайся і чекай,

Допоки прийдуть діти…